література 19 20 століття

література 19 20 століття

1) активізація національно - визвольного руху в країнах європи, америки, азії та африки; 2) падіння великих європейських імперій та монархій; 3) ствердження соціалістичної і комуністичної ідеології; 4) загострення соціально - політичних суперечностей між провідними державами світу, боротьба за перерозподіл сфер політичного впливу; 5) кількісне зростання і різка поляризація політичних партій та рухів за ознакою їх демократичної або авторитарної спрямованості. Стрімкий розвиток та поява цілого ряду нових сфер наукового знання (генетика, психіатрія, біофізика, біохімія, геофізика, геохімія, хімічна фізика, ядерна фізика, математична логіка тощо). Значний вплив на світоглядні позиції багатьох письменників цього часу справив позитивізм, основні принципи якого сформулювали французький філософ огюст конт (1798 - 1857) та англійський учений герберт спенсер (1820 - 1903). Ця філософська теорія привертала увагу до позитивних фактів дійсності, закликаючи до їх опису та аналізу, до пошуку біологічних причин поділу суспільства на класи, відкидала класову боротьбу як протиприродну і визнавала боротьбу за існування, про яку писав чарльз дарвін (1809 - 1882), наявною і в людському суспільстві. Не менш популярною була філософська концепція артура піопенгауера (1788 - 1860), яка тлумачила світ як творіння вищої духовної сили, ірраціональної і невідворотної світової волі. існування) проголосив, що існування, тобто незмінні біологічні властивості та біологічні риси людини й умови її буття, передувало сутності, а отже, було важливішим від неї. К єркегор стверджував, що не могло бути й мови про осмислення людиною світу, бо вона обмежена у своїх можливостях, і що її мудрість полягала у зверненні до бога та усвідомленні власної обмеженості. А це співіснування було існуванням рівноправних особистостей, які керували, робили добро, служили, виявляли вірність, товариськість у ставленні одне до одного. Не менш вагомою стала й інтуїтивістська ірраціоналістична філософія анрі бергсона (1859 - 1941), згідно з якою розум, який керувався зиском, міг дати людині знання лише нижчого порядку, бо життя - ірраціональне, недоступне для розуму.

Тому мистецтво не було відображенням життя, а ірраціональним, неусвідомлюваним процесом творення дійсності, під час якого в людській свідомості поєднувалися сучасність і минуле, що існувало завдяки пам яті та з її допомогою оживало у формі спогадів. Наприкінці xix ст розчарувавшись у колишніх ідеалах та засобах їх художнього втілення в літературних творах, письменники часто відмовлялися від творчого методу критичного реалізму.

Сумнів у художніх можливостях критичного реалізму зумовило появу натуралізму та неоромантизму, які відкинули типізацію та узагальнення життєвого матеріалу, намагання дати універсальні рецепти на всі випадки життя, відкрити глибинні життєві істини.

Натуралісти, полишивши соціально - психологічні узагальнення, звернулися до точного, фактографічного, заземлено деталістичного та правдоподібного зображення життя. Вони намагалися пояснити соціальну нерівність і зумовлені нею соціальні біди біологічною спадковістю, до якої дотична ідея грізного та страшного невідворотного фатуму, визначеної кожному долі. Неоромантизм намагався відірватися від похмурої та сповненої горя дійсності, втекти у світ мрій та ідеалів, екзотичні краї шляхетних, прекрасних душею і вчинками героїв, які невтомно боролися з життєвим злом. Відмовившись, так само як і натуралісти, від соціально - психологічних узагальнень, неоромантики звернулися до зображення унікального, героїчного та екзотично - романтичного. Поряд із соціальним побудували науково - фантастичний, соціально - утопічний, а також романи історичні, соціально - психологічні, філософські, політичні, біографічні, романи - памфлети, романи - епопеї. Про апокаліптичний характер сучасності говорили як західні (ніцше, шпенглер, ортега - і - гассет), так і російські мислителі (розанов, бердяєв, білий, флоренський). Ніцше так говорив заратустра (1883 - 1885), по той бік добра і зла (1886), людське, занадто людське (1878), до генеалогії моралі (1887), сутінки ідолів (1888) та інші наклали відбиток на творчість дж. Завдання художника не описувати, відображати об єктивно існуючу дійсність, а, виходячи зі своєї власної художньої всесвіту, вступати у відносини з цією дійсністю, створюючи суто суб єктивне мистецтво (е.

Неоромантизму, що досягла кульмінації в 1890 - е рр властиві неприйняття дійсності, героїзація сильної особистості; спонукання до діяльності альтруїстичними ідеалами, гострота етичної проблематики; напруженість фабульных ситуацій; пріоритет експресивного, виразного над описовим; активне звернення до фантастики, гротеску, екзотики.

Наприкінці 19 - на початку 20 століття в суспільстві відбулася переоцінка цінностей, змінилися засоби художньої виразності, виникли потреби нових підходів до зображення буття. Уже наприкінці 19 століття з являється велика кількість філософських концепцій і теорій, які роблять спроби проаналізувати життя, проникнути в його суть і визначити загальнолюдські вартості, які могли б порятувати людину за різних обставин, стати її моральною опорою в житті. Ця філософська теорія привертала увагу до позитивних фактів дійсності, закликаючи до їх опису та аналізу, до пошуків біологічних причин поділу суспільства на класи, відкидала класову боротьбу як протиприродну і визнавала боротьбу за існування, про яку писав чарльз дарвін. Екзистенціалізм (існування) проголосив, що існування, тобто незмінні біологічні властивості і біологічні риси людини й умови її буття, передує сутності, а отже, є важливішим від неї. Природне я - це носій плотських бажань та інстинктів, тобто підсвідомість людини, раціоналістичне я - розважлива, суха й фальшива свідомість, а маральне я - це надсвідомість, яку суспільство нав язує людині. Саме існування цих філософських течій, а також розчарування в життєвій дійсності та художньому реалістичному способі її відтворення спричинило появу нових художніх напрямів. Поняття модернізм - це сукупність течій у мистецтві, які характеризуються відмовою від традицій класичного мистецтва, прагненням до пошуку нових, нетрадиційних форм, а також умовністю стилю. Найвідоміші течії модернізму - модерн, абстрактне мистецтво, дадаїзм, кубізм, постімпресіонізм, символізм, сюрреалізм, футуризм, експресіонізм, театр абсурду, естетизм, імажизм, експресіонізм, школа потоку свідомості, шозизм, акмеїзм, унанімізм, соціалістичний реалізм тощо. Протестуючи проти застарілих ідей та форм, модерністи шукали нових шляхів і засобів художнього відображення дійсності, знаходили нові художні форми, прагнули докорінного оновлення літератури.

В цьому плані модернізм став справжньою художньою революцією і може пишатися такими епохальними відкриттями в літературі, як внутрішній монолог та зображення людської психіки у формі потоку свідомості, відкриттям далеких асоціацій, теорії багатоголосся, універсалізації конкретного художнього прийому і перетворення його на загальний естетичний принцип, збагачення художньої творчості через відкриття прихованого змісту життєвих явищ, відкриттям ірреального та непізнаного. Модернізм - це соціальне бунтарство, а не тільки революція у царині художньої форми, бо спонукає до виступів проти жорстокостей соціальної дійсності та абсурдності світу, проти гноблення людини, обстоюючи її право бути вільною особистістю. Модернізм протестує проти грубого матеріалізму, меркантильних міщанських паскудств життя, проти духовного звиродніння та вбогості, тупої самовдоволеної ситості. Найпоширенішим серед модерністських напрямків був символізм, який так названий тому, що найулюбленішим основним його тропом був символ, тобто усталена метафора, яка умовно відтворює суть того чи іншого явища. Водночас слід наголосити, що український символізм міцно переплетений з неоромантизмом, практично неможливо визначити, який з двох стилів домінує у тому чи іншому творі. Творці естетизму вірили, що реалізм приречений на цілковитий крах, що соціальні проблеми зовсім не стосуються справжнього мистецтва, і висували гасла мистецтво для мистецтва, краса заради самої краси.

Вони засуджували потворні явища життя, жорстокість світу, протестували проти війни і кровопролиття, були сповнені людинолюбства, стверджували позитивні ідеали.

Оновлення формально - стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос; у творах багато сатири, гротеску, чимало різноманітних жахів, надмірної жорстокості, перебільшень і суб єктивних оцінок реальності. Екзистенціалісти змальовують трагізм існування людини в світі, який є суцільним хаосом, заплутаним клубком нісенітниць, випадковостей, абсурду, і який людина не може збагнути.

а потім ці шматочки потрапляють до капелюха, немов жеребки під час жеребкування, і другий письменник із заплющеними очима дістає шматочки газети і наклеює їх один за одним на аркуш паперу.

Ми впритул наблизилися до ще однієї ознаки модернізму межі хіх - хх століть - епатажу, тобто демонстративного виклику зміцненим громадським нормам, смакам і т. Ще однією тенденцією модернізму було використання певних художніх засобів і прийомів, які були відомі літературі і раніше, в ролі основоположних засобів і навіть принципів художньої діяльності. і в попередніх літературних напрямах він був одним з багатьох художніх засобів, а в творчості символістів став головним, основоположним засобом, який і дав назва напряму.

Внутрішній монолог, який був відомий вже античним авторам, який зокрема, так талановито використовував лев толстой, став головним - художнім засобом в творчості багатьох письменників - модерністів. Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя; зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін. Значний вплив на світоглядні позиції багатьох письменників цього часу справив позитивізм, основні принципи якого сформулювали французький філософ огюст конт (1798 — 1857) та англійський учений герберт спенсер (1820 — 1903). Ця філософська теорія привертала увагу до позитивних фактів дійсності, закликаючи до їх опису та аналізу, до пошуку біологічних причин поділу суспільства на класи, відкидала класову боротьбу як протиприродну і визнавала боротьбу за існування, про яку писав чарльз дарвін (1809 — 1882), наявною і в людському суспільстві. Не менш вагомою стала й інтуїтивістська ірраціоналістична філософія анрі бергсона (1859 — 1941), згідно з якою розум, який керувався зиском, міг дати людині знання лише нижчого порядку, бо життя — ірраціональне, недоступне для розуму.

Поряд із соціальним побутували науково - фантастичний, соціально - утопічний, а також романи історичні, соціально - психологічні, філософські, політичні, біографічні, романи — памфлети, романи — епопеї. Розчарування в життєвій дійсності та художньому реалістичному способі її відтворення спричинило зацікавлення новітніми філософськими теоріями та появу нових художніх напрямів, які отримали назви декадентських, авангардистських та модерністських. Цими термінами почали позначати якісно нові явища в літературному процесі, ті, що стояли на передових, авангардних позиціях та були пов язані із занепадом і кризою суспільної думки й культури, з пошукуванням позитивних ідеалів, звертанням у цих пошуках до бога та віри, до містичного та ірраціонального. Модернізм — це соціальне бунтарство, а не тільки революція у царині художньої форми, бо спонукав до виступу проти жорсткостей соціальної дійсності та абсурдності світу, проти гноблення людини, обстоюючи її право бути вільною особистістю. Однак, протестуючи проти реалізму, модернізм не відкинув всіх його досягнень, а навіть використав їх, розвивав та збагачував у своїх пошуках нових шляхів у мистецтві. • розуміння літератури як найвищого знання, що здатне проникати у найінтимніші глибини існування особистості і одухотворити світ; такі крайні, радикальні модерністські течії, як дадаїзм або футуризм отримали назву авангардизму (від фр. Avant — уперед, garde — сторожа, передовий загін) — напрямок у художній культурі xx ст який полягав у відмові від існуючих норм і традицій, перетворенні нових художніх засобів у самоціль; відображенні кризових, хворобливих явищ у житті й культурі у перекрученій формі. Модернізм як художній напрям був внутрішньо неоднорідним конгломератом художніх явищ, які ґрунтувалися на спільних світоглядних, філософських і художніх засадах. Протестуючи проти надмірної залежності від реального життя, проти копіювання дійсності, імпресіоністи описували власні враження від побаченого — зорові й чуттєві, що були мінливими, як і самий світ, а також відтінки вражень і барв, їхні уявлення та асоціації були часто фантастичними і завжди суб єктивними.

Художній твір імпресіоніста — це не об єктивна картина світу, а система складних суб єктивних вражень про нього, яскраво забарвлена творчою індивідуальністю митця. Особливо вразливі імпресіоністи до чуттєвої краси світу; вони чудово відтворювали природу, її красу, розмаїтість і мінливість життя, єдність природи з людською душею. Символ використовувався як засіб вираження незбагненної суті життєвих явищ і потаємних або навіть містичних особистих уявлень, творчих прозрінь, ірраціональних осяянь митця. Символісти надавали великого значення внутрішньому звучанню, мелодиці й ритмові слів, милозвучності та мелодійності мови, емоційному збудженню, яке огорнуло читача завдяки ритмові та мелодиці вірша, грі розмаїтих асоціацій. В різних її країнах символізм представляли габріель д анунціо (італія), райнер марія рільке та туго фон гофмансталь (австрія), стефан георге (німеччина), оскар уайльд (англія), еміль верхарн і моріс метерлінк (бельгія), генрік ібсен (норвегія), станіслав пшибишевський (польща). Вони засуджували потворні явища життя, жорстокість світу, протестували проти війни і кровопролить, були сповнені людинолюбства, стверджували позитивні ідеали.

А відтворювати його слід виразно, яскраво, з використанням грандіозних образів умовних, з порушеними пропорціями, надмірно напружених, з максимально чіткими інтонаціями, тобто зображати за допомогою експресивних образів із застосуванням парадоксального гротеску та у фантастичному ракурсі. Французькі кубісти та російські кубофутуристи були тісно пов язані з малярами — кубістами, які намагалися епатувати, вразити обивателів різкістю фарб і незвичністю змісту.

В літературу вони принесли психологізм, зосередженість на внутрішніх переживаннях і суб’єктивних враженнях героя при мінімумі дії та загальній характеристиці тла подій. Молодомузівці шукали нових шляхів у літературі, засвоювали ідеї й форми сучасного їм світового мистецтва слова, вступали у русло загальноєвропейського культурного розвитку.

У багатьох письменників та літературних критиків модернізм зустрів осуд; вони звинувачували своїх ідейних супротивників у відірваності від життя, втраті життєвої енергії, декадентстві. і все ж заслуга українських модерністів полягала в тому; що вони примусили українську літературу вирватись із кола побутописання, відмовитись від шаблонного патріотизму, звернути увагу на психологію вчинків і тим самим підняли нашу літературу на якісно новий рівень. Виняткове місце в українській літературі займає володимир винниченко (1880 - 1951) – поет, новеліст, драматург, публіцист, художник, філософ і громадсько - політичний діяч. Утиски українського слова, цензурні рогатки, невибагливі смаки пересічного глядача, який давав мандрівним трупам основний заробіток, звели театральний репертуар до низькопробних водевілів та побутових п’єс. Однак, розвиток літератури і мистецтва, утвердження модернізму робили свій вплив на театр, і незабаром навіть кращі п’єси реалістично - побутового змісту виявилися застарілими.

) своєрідність літературного процесу цього періоду полягає в тому, що молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на цей період, під впливом соціально - культурної ситуації в україні і нового досвіду європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критичного реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення. Упродовж чотирьох бурхливих років національно - державного відродження сформувались основи цілого ряду літературно - мистецьких шкіл і напрямків, серед яких і ті, що не вичерпали себе й сьогодні. Цей феномен був зумовлений суспільно - політичними обставинами україни, внаслідок яких, з одного боку, українські землі відійшли до інших держав, а з другого — значна кількість відомих і відданих народові письменників змушена була виїхати в еміграцію і започаткувати там літературний процес. Плеяда талановитих новелістів — серед яких і письменники західноукраїнських земель — стрімко розширювала естетичні обрії українського письменства, утверджувала нові стильові напрями.

Це було своєрідне звернення трьох маловідомих українських письменників — миколи хвильового, майка йогансена і володимира сосюри — до українських пролетарів. Тож серед теоретичних проблем, висунутих літературним процесом цього періоду, можливо, центральною є проблема визначення художнього методу та проблема поєднання традицій та новаторства в літературі. Проте, не дивлячись на всю наївність і патетику висловлювань молодих літераторів і критиків, вони мали велике значення, бо започаткували новий ідейно - мистецький період становлення української літератури.

Від лірично - пісенної поезії андрія панова — до модерних, сповнених гострої іронії творів миколи бажана, василя мисика та євгена плужника; від реалістично - побутової повісті андрія головка й імпресіоністичної новели григорія косинки — до соціально - утопічного роману в. Винниченка; від революційно - побутової і психологічної драми якова мамонтова — до нової філософсько - трагедійної, активно - романтичної драми миколи куліша. Молоді українські письменники і літературознавці на чолі з сергієм єфремовим, володимиром пере - тцом, миколою зеровим, олександром білецьким, павлом филиповичем, миколою хвильовим, володимиром юринцем, андрієм річицьким, яковом савченком та багатьма іншими розпочали дослідження тисячолітньої історії української літератури.

Також утверджуються ідеї модернізму, пов’язані з використанням нових будівельних матеріалів і мистецьких форм (залізничні вокзали львова, жмеринки та харкова), а поряд з ним – неокласицизму (педагогічний музей у києві, громадська бібліотека у харкові).