історія україни русі аркас

історія україни русі аркас

Словяне ні звідки не прийшли, а жили з непамятних часів на простороні між річкою вислою на заході, балтицьким морем на півночі, на полудні - до середини дністра та дніпра, а на сході - по дніпр. Виходить, що теперішня кихвщина та волинь якраз були батьківщиною й слов топ - 4 книг про швидкочитання (промо - лінк) деж узялися ті словяне, що з них пішов в український народ. З півночі сусідами словян були литовці, за річкою вислою - німці, на північному сході - фінни, а на полудні, в степах чорномоських, постоянно пересувались усілякі народи.

Але більше було таких, що не жили на одному місці, а блукали із великими гуртами худоби й табунами коней, що в них кохалися та вміли добре на них їздити верхи.

Головна орда тих скифів звалась царською і жило коло танаіса (дона); на лівому боці борістена (дніпра) жили скифи - кочівники; по обох боках борістена - скіфи - хлібороби, - вони мали по - над дніпром свої осади, і скіфи - орачі (на середньому бузі), що хліб сіють не на свою страву, а на продаж. Це в 5 віці перед різдвом христовим ми бачимо могутнє царство скифів, але вже в 4 віці скифів починає тиснути зі сходу нове племя - сармати, і потому, до часів різдва христового, сармати вкрили увесь той край, що звався досі скифією, а тепер вже - сарматією. У словян і антів, - каже грецький письменник прокопій (6 віку), - дає порядок не одна особа, але з давніх - давен усим порядкує громада й порішує усякі справи.

Не тільки українські (уличів, древлян, дулібів, тиверців, сіверян) та білоруські (дреговичів, радимичів), але й великоруські (кривичів, вятичів, новгородських словен); крім того, русь держала тоді азовське море і подонє. Народна, українська, що нею люде розмовляли між собою, співали пісень, справляли обряди усякі (весілля тощо), а друга - письменницька, старо - словянська. Ставши великим князем литовським, ольгерд потроху та помалу підгорнув під свою руку землі смоленську, а з українських - чернигівщину, переяславщину, київщину та поділля. З гедиминових синів один кейстут остався справжнім литвином, держався старої поганоської віри, а з дванадцяти ольгердових синів було вже десять православних, і тільки декотрі мали литовські імена. В кінці місяця вересня настала велика стужа, і королевич зняв облогу, а царь московський михаїл федорович поспішив скласти з володиславом згоду у селі деуліні. Там він пробув аж два роки, поки не виміняв його сагайдачний на турецьких невольників, а тоді подався на запоріжжя; був з козаками у поході на москву, і за те з рук королевича володислава дістав дорогу шаблю. Школи, брацтва, друкарні та розбуджений рух визвольний і релігійний зробили те, що українці в xv, xvi і xvii віки були освічені далеко більш од своїх сусідів - москалів, татар і волохів, і були далеко культурніші від них. Осередком освіти був, звичайно, київ; але були школи умілости усякої і у чернигові, новгород - сіверському, почаєві, батурині, переяславі й у інших містах. У тому ж 1721 році вийшов царський указ, котрим заборонялося друкувати по українських друкарнях святе письмо осібно або передруковувати з своїх давніших крижок, а дозволялося тільки передруковувати з московських. Було чимало городів, як от київ, ніжин, чернігів, переяслав, стародуб, погар, мглин, козелець, остер, новгород - сіверський, котрі мали здавна магдебурське право. Він перший почав писати чистою народньою українською мовою; в році 1798 - му з явилася на світ його енеїда шевченко, разом з кулішем, костомаровим, білозерським, миколою гулаком, панасом марковичем, пильчиковим, навроцьким та иншими, заснували у київі, котрий вже мас в той час університет ще з 1834 року, таємне товариство, що звалося кирило - мефодієвське братство у львові, засновано було ще у 1873 році, заходом олександра барвінського і олександр кониського, товариство імени шевченка, котре на початку 1890 - х років перетворюється у наукове товариство, на взірець єврпоейських академій наук. Возглавил работу по воссозданию российского военно - морского могущества на южном стратегическом направлении после отмены запретительных статей парижского договора, в период русско - турецкой войны 1877—1878 гг. Руководя отрядом из 12 судов, он отправился из петербурга реками и, по сборке там привезённых им трёх пароходов, в следующем году открыл пароходство по каспийскому морю. В 1857 году получил в командование гвардейский экипаж, а в 1871 году, в чине вице - адмирала, назначен командиром николаевского порта и военным губернатором города николаева, и через полгода получил звание главного командира черноморского флота и портов. Адмирал аркас осуществлял личное руководство подготовкой мобилизованных пароходов и шхун для боевых действий на чёрном море, организовал испытание качественно нового оружия — мин. Устройство, предназначенное и утверждённое для воспроизведения и (или) хранения и передачи шкалы измерений или размера единицы измерений средствам измерений. Эталон (французское etalon), 1) мера или измерительный прибор, служащие для воспроизведения, хранения и передачи единицы… … иллюстрированный энциклопедический словарь. Нормативная конфигурация будущей деятельности, любая целевая система, к рая может быть положена в основу поиска практических решений и… … энциклопедия социологии.

Багато віків наші діди - прадіди поливали потом і кровію ту землю, де ми живемо, наставляли груди та голови клали, та своїм онукам - правнукам кращої долі добували.

і от, читаючи свою історію, побачимо, що ми не вчорашні – що більш 1000 літ наш народ був не остатній між сусідами; що мав він навіть колись свою державу та своїх князів, а пізніще – за козаччини та гетьманів – мав силу не меншу як польща, москва та татари; побачимо, що українська культура давніще стояла на високій височині і з неї повними жменями черпала для себе московщина; почуємо про кращих діячів наших та про те, як вони за - для рідного народу працювали, – навчимося більш шанувати свою минувшину, любити свій край, свій народ та може де - яку науку й для себе з того матимем, як нам в світі жити та до чого прямувати.

В оден бік аж над чорне море, в другий – над кавказ, над річку кубань, в третій – вгору – над річку припеть та буг, і в четвертий – в гори карпатські (в австрійській та угорській державах). Волинську з сусідніми шматками губерній люблинської, сідлецької та городненської (холмщина), минської, усю київську, подільську, чималу частину бесарабії, усю херсонську, катеринославську й таврію до гір, усю полтавську, харьківську, більшу частину чернигівської, полуднево - західню частину курської, східню частину вороніжської та донської обпасти, чималу частину кубанської та чорноморської (новоросійської) і ставропольської (сюди підходять роскидані, немов острови на морі, українські села в губернії астраханській, а ще більш в саратівській). У галичині аж до „руської ріки (вітка ріки дунайця на заході) – живе більш як чотири і пів мільони, на буковині більш як 300 тисяч та в північній угорщині (в державі венгерській), під карпатськими горами, де міста (городи) унгвар і мукачів, теж з пів мільона. А як сюди додамо тих 3 або 4 мільони наших людей, що живуть між чужими людьми та в чужих краях – у росії, в сибіру та в середній азії, в ріжних кутках австро - угорської держави, в румунії, в північній америці, в канаді, в бразилії, то що, то матимем не менш як 34 мільони усього. Той край, від карпатських гір і аж до кубані, звемо ми україною, а наш народ, що там живе (про инших людей на вкраїні буде мова далі) звемо українцями.

Пізніще русию почали звати себе й сусідні люде, що належали колись до київської нашої держави, як от москалі, або „кацапи, чи „руські, та біла русь, чи „литвини, як кажуть на них наші люде.

Але як русию стали звати й україну й білу русь і московщину, то щоб відрізнити одних від других, стали наші краї прозивати „мала русь, чи малоросія, білоруські – білорусія, а московські краї – великоросія. Прозивають ще москалі наш народ „хахлами – се од тих чубів на маківці, „оселедців, що колись носили наші люде, але се знов тільки прозвище, а не імя, так само, як українці кажуть на москалів, чи „руських – „кацап. Певно, коли люде живуть на таких широких просторах, що од одного кінца до другого яких 2 - 3 тисячі верст (кілометрів), то мусить бути між ними де - яка ріжниця. Чи то на кубані, чи в чернигові, чи на буковині на границі з румунією – скрізь у нього така сама біла хата з садочком, однакові пісні, звичаї та обряд (наприклад весільний), однаково в хаті й коло хати, – одно слово, видно, що то ті самі люде – українці, один народ український, а не польський, не московський, чи инший який. Найбільш ті инші люде на україні або поміщики (дідичі), або купці та промисловці, або урядники (чиновники), а коло землі порається разом з українцями тільки трохи поляків, німців, чехів та молдаван (волохів). є ще чимало українців (в подільщині на вкраїні російській та в галичині) католицької віри, тоб то таких, що ходять до польського костьолу і мають польських ксьондзів, але проте говорять по українськему і не вважають себе за поляків, а за українців. В ньому буде мова про те, які люде жили на теперішній українській землі в непамятні часи, поки не зявився той народ, що пізніш стали звати його українським; про те як наш народ оселився на теперішній своїй землі; про сусідів нашого народу в найдавніші часи, про його життя - буття. З тих часів ми не маємо своєї писаної історії, чи взагалі писаних документів, а знаємо найбільш про нього з того, що викопано в могилах, в старих містах, городищах, валах, та ще од чужих письменників, що щось чули або знали про наших людей в ті часи.

В сі часи український народ виступає нарівні з иншими великими державами; має свою власну державу, своїх князів, приймає христіянство, шириться в народі освіта, незвичайно збогачується українська культура й тоді ж зявляється вперше панство, купці, шириться торговля, селяне порядкують самі собою в громадах. В правобережній україні вбилось в силу польське панство, заводять унію (в галичині ще раніш – у третьому періоді); в лівобережній україні повстає панство з своїх же людей, козаків, але московщиться й цурається свого народу.

Українська мова, що задержалась тільки у селян та міщан та потрохи серед духовенства й дрібного панства, стає мовою письменною, літературною, і тепер нею вже говорять та пишуть і вищі верстви українського народу, чи як кажуть – інтелігенція; українською мовою вчать (наприклад в галичині та буковині) не тільки в сільських школах, але й у вищих – в гімназіях, університетах, судять нею в судах, одправляють службу в церкві. За сі часи скасовано панщину скрізь на українських землях, селяне помалу зрівнюються в правах з иншими верствами, обірають послів у державну думу (в росії) і в парламент та в сейми (в галичині та буковині). Українські почуття та свідомість національна (тоб то, що ми українці, а не щось инше) шириться між народом через книжки, газети, віча (громадські сходини в галичині, де про всячину можна говорити). Не одну тисячу літ налічити можна тому найдавнішому на нашій землі чоловікови, що жив у печерах, полював на всякого звіря (між иншим на велетня - мамута, що тепер не водиться), а за зброю була йому палиця, кістка та дикий камінь. Він теж живе ще в ямах, в печерах, але вже вміє будовати стіни з паль та хворосту, вміє виробляти посуд і розмальовувати його, гарно обробляє кість та камінь; бачимо, що сей чоловік має вже домашню худобу.

Він будовав вже городки, щоб було де оборонитися од ворожого нападу – ті „городища, обведені високим валом, а часом і не одним, і досі можна бачити на вкраїні. Той чоловік не жив вже з самого полювання та рибальства, а вмів вже й землю порати, сіяв пшеницю та ячмінь; він вже думав і про своїх мерців і поховавши небіжчика, насипав над ним високу могилу.

Словяне ні звідки не прийшли, а жили з непамятних часів на простороні між річкою вислою на заході, балтицьким морем на півночи, на полудні – до середини дністра та дніпра, а на сході – по дніпр. З півночи сусідами словян були литовці, за річкою вислою – німці, на північному сході – фінни, а на полудні, в степах чорноморських, постоянно пересовувались усякі народи.

Тірасі (дністрі), де тепер аккерман – тіра; між тірасом і борістеном (дніпром) була колонія одес, чи ордес, трохи на схід од теперішньої одеси; там, де сходиться чорне море з азовським, був пантикапей (тепер керч), а в гирлах танаїса (дона) – танаїс. Купуючи всячину в нашій землі, грецькі купці продавали сусіднім людям – „варварам, як їх прозивали за їхню дикість та неосвіченість, вино, оливу та всячину з своєї роботи.

Худобу, коней, шкуру з них та рибу міняли вони по грецьких кольоніях (осадах) над бугом, дністром та чорним морем; вимінювали собі те, що їм було потрібне у їх немудрому господарстві. Головна орда тих скифів звалась „царською і жила коло танаіса (дона); на лівому боці борістена (дніпра) жили скифи - кочовники, „що нічого не сіють, ані не орють; по обох боках борістена – скифи - хлібороби, – вони мали по - над дніпром свої осади, і скифи - орачі (на середньому бузі), „що хліб сіють не на свою страву, а на продаж. Як каже письменник гіпократ, що жив 50 літ після геродота скифи не мали а - ні домів, а - ні хат, а на великих 4 - х і 6 - ти – колесних возах робили з повсті халабуду, укриту з усіх боків; такий віз тягли дві або три пари волів, і в тих будках сиділи жінки та діти скифів а сами вони їхали слідом верхи на конях. За той довгий час, що жили по наших степах скифи, ми не маємо ніяких писаних документів, і тільки у греків та римлян зрідка знаходимо де - що про сей довгий період нашої історії, та ще високі могили, що стоять по наших степах, нагадують про скифів (понасипали їх царські скифи). Ще в v віці перед різдвом христовим ми бачимо могутнє царство скифів, але вже в iv віці скифів починає тиснути зі сходу нове племя – сармати, і помалу, до часів різдва христового, сармати вкрили увесь той край, що звався досі скифією, а тепер вже – сарматією. Сармати були люде того ж коріня, що й скифи, – зрідні теперішнім персам, – тим - то вони одні з другими й помішалися, і хоч ми вже й не чуємо про скифів, а тільки про сарматів, проте скифи жили собі як і раніш. Так само переходить з табунами худоби та з родинами в повстяних будках на колесах, але жінки сарматські не сиділи все в будках, як скифські, а їхали верхи та стріляли з луків як чоловіки.

В ii та ііі століттях, в західню частину чорноморських степів примандрувало з півночи, з - над балтицького моря, німецьке племя – готи і виперло звідти алянів. А тим часом, як в степах панували оті кочовничі та на пів - кочовничі народи іранського коріня, в краях гірських, карпатських бачимо инший гурт народів, тракійського коріня (до них належать теперішні волохи - молдаване). Коло того часу між карпатські гірські та степові народи клином всунувся новий, бастарни, – певно німецького коріня, а після того як римські імператори приборкали тракійські народи й бастарнів і перегнали їх в инше місце, з півночи, з - за висли рушив на полудень німецький народ – готи.

Сі болгари були турецького коріня, й одна частина їх пізніше одійшла на північ, у фінські землі над рікою волгою та камою, і там засновала свою державу, – друга частина перейшла через наші степи, осілася з початку між дністром та дунаєм, а потім перейшла за дунай і теж засновала своє болгарське царство. В vii та viii віці вони держали в своїх руках керченську протоку (фанагорію, пізнішу тмуторокань), крим, якийсь час і наддніпрянські словяне платили їм данину.

В той час, як оті згадані народи проживали в степах над чорним морем, народи словянського коріня, а між ними й наші предки - українці, сиділи дальше од моря, в краю лісовому та в тому середньому, що між лісом і степами.

Степові народи з часом ставали все слабіші, ставало їх менше; стали степи мало - шо не порожні, а як коли, то й справді були порожні, і тоді почали наші люде осідати тут, і так розсілися мало не по всій теперішній україні, аж до моря чорного, азовського й до дунаю. Словяне сиділи на споконвічних своїх землях аж до ii чи ііі століття по різдві христа, коли ото в наші чорноморські степи примандрували германські племена (готи, то що). За яких 300 - 400 літ (у vi та vii столітті) словяне опанували дунай (се пізніші болгари), перейшли на правий бік дунаю (серби) і просунулися аж до адриятицького моря (серби та хорвати.

Сі полудневі словяне наробили багато клопоту візантийському (грецькому) царству, їхні ватаги господарили по всій грецькій землі, а деякі аж в малу азію заходили.

Тим часом як полудневі словяне опанували дунай і землі на балкані, инша частина словян посунулася на західній полудень і осілася обік германських (німецьких) народів. Як тільки з чорноморських степів пішли на захід германці (готи), а за ними гунни, то зараз же подалися вони на полудень, опанували річку дон і просунулись аж до азовського (сурозького) моря. Словяне (південні словяне) сидять на дунаї до дністра і на північ до висли, анти ж (українсько - руські племена) по - над луком чорного моря від дністра до дніпра. З мішанини кривицьких (та ще вятицьких) словян з фіннами склався наймолодший, але найбільший числом словянський народ – великоруський (пізніш – московський). Зате сусіди радимичів – вятичі, на верхівях річки оки, належали вже до великоросів, так само як і ті словяне, що осіли в поріччі оки та на верхівях дону, на ґрунтах муроми, мордви та мещери (фінських племен) – пізніша муромо - рязанська земля. Далі, за річкою сулою, найдавніша літопись не згадує про словян, але відомо, що десь від v віку і по х - ий словяне займали подонє, і ще в х віці була над азовським морем тмутороканська волость (земля) в руках русинів; але як в другій половині х віку натиснули на подонських словян печеніги, а потім половці, то вони мусіли посунутись далі на північ. На півночи границею у них була річка припеть; на північному сході досягали вони дніпра, на заході межували з дулібами, на полудні – доходили до верхнього бога (річки). Далі на полудень од полян сиділи уличі – спочатку на нижньому дніпрі (на правому боці дніпра), а пізніш пересунулись на середній та верхній бог до середнього дністра. По всій північній границі української землі були білоруські племена (дреговичі, радимичі), на північному сході – великоруське племя (вятичі), на схід – фінське (мордва). На заході – як уже згадувалося – український народ межував з поляками, та ще в полудневих згірях карпатів – із словаками, на полудневому заході в карпатах і за карпатами – з уграми (венграми), на полудні – з волохами (русини були навіть в семигороді). „у словян і антів – каже грецький письменник прокопій (vi віку) – дає порядок не одна особа, але з давніх - давен усим порядкує громада й порішає усякі справи.

Начальники ті не жили з собою в згоді і тільки коли насовувалось якесь лихо, коли треба було усім гуртом з ним битись, то тоді тільки народ вибірав одного з тих начальників за вождя усіх племен. Але виявляється, що князі ті, так само як і антські вожді, не мали якоїсь більшої власти, а вся вдасть, як і давніше, остається в руках віча, зборів „ліпших мужів. Коли велика родина, рід так вже розростався, що далі вже трудно було разом господарити, то така родина ділилася на кілька менших, що сідали собі окремим дворищем, як найдалі, на нових ґрунтах. і справді, на українській землі – особливо в більш засиженій частині, північній – бачимо велику силу „городищ – останків тих городів (в київщині налічують їх 435, на волині – 348, на поділю більш як 250, в чернигівщині коло 150). Одні круглі, часом на рівнині, обсипані валом, а часом і ровом – се звичайно - найдавніщі, прості городи; другі – на високих, крутих шпилях, в кутку між річками та яругами, обсипані з того боку, де можна увійти, кількома валами один по - за другим. Коли город стояв на якійсь торговельній дорозі, то там осідали назавжди торговці та промисловці; той город притягав людей, що селились в його окопах, а коли там не зміщалися, то по - під ними, і виростав тоді „острог – огорожені села навколо города. Хліб (найбільш житній), сочиво (варений горох, квасоля та инша городина – певно якийсь борщ), або каша, та варена й помащена олією городина; в скоромний день сир, у пісний – риба (це вже пізніш, як зайшло христіянство); бувало мясо. Сорочка, свита, поверх того, мабуть тільки у заможнійших, керея, на ногах якісь панчохи, чоботи – „сапоги або постоли, часом черевики; на голові „клобук – шапка, плетена або шкуратяна. Водяний шлях з півночи на полудень і сухі дороги – шлях з волині й „з ляхів, шлях з чехів і угор через галичину, шлях північний – на курськ, на полудневий схід – на переяслав і инші. Бог грому й блискавки був у них найстарший бог і звався перун – його велика деревяна постать із срібною головою й золотими вусами стояла на горі у київі; бог сонця й світла звався даждьбог – хорc; бог вогню – сварожич; бог, що обороняє худобу од усякого лиха, звався волос; бог вітру й негоди стрибог. Так словяне вірили, що у воді живуть водянки й русалки (топлениці - мавки), у полі – польовики, у лісі – лісовики, або поліcуни, у хатах – домовики, у болотах – дідьки.

Як сонце повертало на весну, коло теперішнього різдва, святкували словяне прихід нового року; се й досі ще є у нас на різдво та на новий рік, як вечеряють серед снопів, бажають собі доброго урожаю, посипають зерном на щастє. Храмів або церков та жерців, себ - то служителів тим богам, у словян не було, – у ті часи люде становили жертовники сим богам по лісах під дубом; коло тих жертовників збіралися й молилися, а хто хотів, приносив тим богам жертви, а за - для того різали на жертовниках усяку худобу.

Значних покійників ховали дуже пишно; з ними живцем закопували у яму, або палили на високому стосі дерева, жінку, котра на те згодилася (словяне, особливо багаті, мали по кілька жінок одразу), коней, ставили страву й усячину для потреби умерлих на тім світі; покійника вбірали у найкраще убрання. Парубок, або й жонатий чоловік, коли хотів узяти собі жінку, сплачував родичам дівчини віно – себто обдаровував їх подарунками; часом він сплачував родові молодої викуп, а часом, умовившись із своєю любкою, „умикав її, себ - то силомиць, або крадькома, завозив до себе.

Але вже десь у viii столітті найпізніш, київські князі перестали бути тільки сторожами київської торговлі; маючи велике військо – дружину, що треба було його чимсь прогодувати, вони почали нападати на сусідні племена та споружати далекі походи, на землі візантійської держави, а потім і на схід, коли підупала хозарська держава. Почали князі наймати в дружину чужинців – найбільш варягів (скандинавів, з теперішньої швеції та норвегії), їх було в київі так багато, що вони забрали в свої руки всю управу, а громадське віче, „старци градскии вже мало важили.

Ті, що сиділи далі і до них не можна було часто ходити, платили тільки дань та давали помочи під час воєнного походу, але мали ще своїх князів і сами собою порядкували; до инших сажав київський князь з своєї руки князя, а ще до инших посилав своїх „мужів – „посадників і ті вже робили так, як скаже київський князь. Обороняв їх од сусідів, заводив спокій, нищив і карав розбійників, а зате приходив що року зимою по дань, а часом держав там своїх „мужів цілий рік з військом. Обійшовши землі зимою, князі й бояре разом з купцями на весну зїздилися у київі і поскладавши товари на човни, везли дніпром на продаж аж до царгороду, до греків. Не тільки землі українські (уличів, деревлян, дулібів, тиверців, сіверян) та білоруські (дреговичів, радимичів), але й великоруські (кривичів, вятичів, новгородських словен); крім того русь держала тоді азовське море і подонє. Отож літописець, знаючи, що в х віці у київі було багато варягів і вони мали велику силу та що київські князі посилали їх „намістниками в ріжні землі, – впав на думку, що й перші князі руські певно були з тих варягів. Літописець оповідає, ніби - то у 862 році один з варязьких ватажків, на імя рюрик, із братами своїми синеусом та трувором і з своєю величенькою дружиною осіли у новгороді і наложили на тубольців дань за те, мовляв, що вони будуть обороняти їх од ворогів - сусідів. Вони спитали людей, що се за будівлі, їм одказали, що се город київ, – збудовав його колись кий – і належить він до словянського народу полян, що тепер платять дань хозарам. Аскольд і дир прирадили їм не платити тієї дани хозарам і, щоб оборонити гброд од них, зосталися там із своєю дружиною, збіраючи дань з полян за ту оборону.

Був столицею великої руської держави, мав може з двісті літ перед тим своїх князів і не був безпечно, таким мізерним городком, щоб якась бродяча невелика скандинавська ватага прийшла й усілася там, а поляне ще й раді б тому були.

Значніші між ними голили бороди й носили довгі вуси; на головах, з довгими оселедцями (чубами) і підголеною чуприною, носили гостроверхі шапки; поверх кольчуги були одягнені білі киреї, що защіпалися прищіпкою на правому плечі. Облягла русь царгород і спершу таки добре їй щастило, але знялася буря багато човнів потопила й розкидала, і чимало тоді з того походу не вернулося до дому.

000 човнів і дніпром та чорним морем поплив до царграда; розбив греків і скрізь навкруги, по селах і городах, спустошив усе та спалив, побив багато народу і обступив город з усіх боків. Тим часом инші джерела ніде не згадують про такий ганебний для візантії похід руси, то треба думати, що се літописець записав те, що переказували за його часів люде.

Кілька місяців русь господарювала по - над морем і далі в персидському краю, але як верталася вона до дому, то на неї напали хозари й більшу половину побили.

Бажаючи знати, коли прийде по нього смерть, покликав він до себе кудесників (знахурів) та волхвів, і один з них сказав олегови так „великий ти, князю, вояка; завжди ти – під стрілами ворожими, та не в чесному бою спіткає тебе смерть твоя, – не од ворога лютого, не од болісти лихої й не од старости скінчиш ти дні свої, а од любого коня свого. Минуло кілька літ, і олег, вертаючись з походу до - дому, згадав про коня свого й заїхав до стані, де той кінь стояв; спитав він про нього слуги свої, що приставлені були до коня того, а слуги одказали йому, що кінь його любий давно вже пропав і голий кістяк його давно миють дощі і сушать вітри у степу на могилі. Трапилось йому переїхати річку; перевозила його через неї на човні проста сільська дівчина ольга і так впала йому в око, що він почав жартувати з нею; вона так мудро одказувала йому і так йому вподобалася, що він узяв її з собою до київа і там одружився з нею. Греки попалили ігореви човни якимсь вогнем, кидаючи його на них з берега (здається, се був звичайний порох, про котрий тоді ще ніхто не чув); дружина ігорева перелякалася того дива, і ігор як пішов, так і вернувся до - дому з порожніми руками, позбувшися кораблів та трохи війська. Русь, з великими силами, притягаючи по дорозі охочих до здобичи, дійшла суходолом аж до дербенту; звідси на кораблях по річці курі добралися до великого та багатого города бердау (недалеко теперішнього баку), звоювали його і просиділи там аж пів - року, нападаючи на сусідні землі. Не стерпіли вони сього і одна з громад – міста іскоростеня повстала, напала на ігоря, до голови побила дружину ігореву, а самого князя привязали до двох нагнутих стовбурів дерева, і коли вони порснули вгору, то розірвали князя на - двоє. Се був князь, як знати, завзятий і здібний, коли не дав розвалитися такій великій державі, але разом з тим такій ще не міцній, як була тоді руська держава. Під умовою, що уложив він з греками року 944, бачимо підписи яких двадцяти „світлих і великих князів, що сиділи по ріжних волостях та землях і слухалися „великого князя руського. Як ті приїхали, і ольга дозналася, чого вони бажають, то переказала їм через своїх людей, щоб вони, за - для більшої пихи, звеліли нести себе до неї у тих самих човнах, в яких вони приїхали; а сама тим часом у своєму дворі загадала викопати глибоку яму.

Та не вдовольнилася ольга сією помстою, – мало було їй сього, – і вона послала сказати деревлянам, що коли вони хочуть, щоб вона пішла за їх князя, то нехай пришлють у київ своїх найзначніщих людей сватати її. Деревляне послали зараз своїх сватів, і як вони прийшли до київа і хотіли бачити княгиню, то ольга сказала, що не допустить їх на свої очі немитими й звеліла витопити лазню (баню), куди й пішли посли паритись. На другий год знову прийшла ольга з своєю дружиною до деревлян і на сей раз узяла з собою малого свого сина святослава, – завоювала кільки деревлянських городів і обступила військом їх город іскоростень. іскоростенці дуже зраділи, що таку невелику дань наложила на них княгиня й зараз позносили все киянам до табору, а ольга звеліла до ноги кожному голубові й кожному горобцеві привязати по ганчірці, а у - вечері підпалити й пустити на волю. Вона йому дуже припала до вподоби за свою вроду й розум і він хотів одружитися з нею, кажучи, що їй краще б пристало царювати у великому царстві, – от такому, як була тоді візантія, – аніж жити дома, серед дикого народу.

„я б і рада була, царю, та сам ти гаразд знаєш, що христіянська віра не позволяє батькові брати собі дочку за жінку, а тепер ти ж мені став хрещеним батьком, а я тобі донькою. і сталося се не пізніше, як у 958 р бо у німецьких джерелах згадується, що у 959 році до короля римського оттона першого прибули посли од королеви руси – олени; а се, як ми знаємо, христіянське імя ольги.

Кращого вітання сподівалася ольга у царграді і її дуже вразило те, що її довго продержали у суді (візантійська пристань), поки допустили бачитися з імператором, та що імператор не краще її вітав, як якогось там сірійського посла. Се знати з того, що за час між ігорем і святославом руська держава не ослабла й не розвалилась, і святослав, ледве ступив на князівство, міг одразу взятися до далеких походів. „святослав був хоробрий, легкий на ходу як пард; у поход не возив з собою ні казанів, ні наметів; нарізував конину, воловину або звірину тоненькими шматками, пік на вуглях і так їв; спав на повсті, підмостивши у голови сідло, і як ішов з ким воювати, то посилав вперед себе своїх послів, щоб вони оповістили про те ворогів, кажучи.

У - сам - перед пішов він війною на хозарів, шо жили по низу волги, побив їх, звоював їх город білу вежу (саркел), пограбував ітіль і рушив далі до кавказу, на річку кубань. Вона признала петра царем, а болгарську церкву незалежною, віддано було за петра візантійську царівну та ще до того візантійський імператор зобовязався платити болгарії що - року данину.

Се так вразило царя петра, що він заслаб і скоро вмер, а святославові так сподобалося у болгарів, що він остався у них, осівши у городі переяславці (у преславі на дунаї, коло тульчи). Печеніги, сей азіятський народ, ще в 880 - тих роках прийшов з азії, натиснув угрів і присилував їх посунутися на дунай, а сам з своїми ордами, розкинувся на всій простороні од дону до дунаю і більш як 150 літ шарпав україну.

Тоді ольга почала просити його не кидати рідного города й не покидати її на старості літ, а він одмовив їй, що в переяславці йому краще жити, ніж у київі, бо там є всячина. А святослав, поховавши її, настановив у київі за князя старшого свого сина ярополка; у деревлян, в овручу – посадовив другого свого сина олега; володимира - ж прохали до себе новгородці, і святослав послав його до них з дядьком його добринею, а сам подавсь знову на дунай. Але цимісхій не кидав думки виперти русь з болгарії, бо такий сусіда був дуже небезпешний для греків, і от, зібравши величезне військо, в - сам - перед пішов він до столиці болгарської – великої преслави, що була недалеко шумли (тепер преслав, по турецьки ескі - стамбул). Там замкнувся з своїм військом воєвода святославів сфенкел (мабуть свенельд), а з ним був і болгарський цар борис, син петра, що його святослав держав у неволі. Два дні боронилася русь, але у велику пятницю місто було взято, сфенкел з невеличкою купкою утік до святослава, що сидів тоді у доростолі, а царя бориса цимісхій признав болгарським володарем. У - ночі виходила русь з города, забірали побитих, роскладали на березі дунаю великі вогнища, на них палили мерців, а як що вбитий був значного роду, то приносили богам жертви.

„імператор виїхав на берег дунаю з великим почтом; одежа на ньому й на усіх, що були з ним, була дуже дорога й уся сяяла самоцвітним камінням, сріблом та золотом. Він був невеликий на зріст, але дужий, широкий у плечах і з товстою шиєю чоловяга; лице в його суворе й недобре, ніс плескуватий, очі сині, брови густі, вуса довгі й покуйовждені, борода голена, а голова обстрижена, – тільки довга чуприна висіла на маківці; у правому вусі дорога сережка, а зодягнений був у просту білу сорочку, – трохи біліщу, ніж у дружинників. По - перед брами був рів, а через нього перекинутий був неширокий місток; дружина, тікаючи од ворогів, поспішалася в город і так натиснула на міст і натовпилась на йому, що люде й коні почали падати у рів і багато народу там загинуло. Як тільки ярополк увійшов у город, він звелів знайти братове тіло, гірко плакав над покійником - братом і звелів поховати його, дорікаючи свенельдові, що помстою своєю він довів його до братовбивства. Перечувши про се, володимир дуже злякався і втік з новгорода до варягів за море шукати помочі, а ярополк послав свого воєводу у новгород і підгорнув се місто під себе.

Через якийсь час вернувся володимир од варягів з чималою дружиною й повиганяв з своїх волостей ярополкових посадників, а тоді надумав іти війною на ярополка. Літопись оповідає про се иначе – ніби - то він пішов на полоцьк, тому, бо прочув, що тим часом ярополк посватав доньку полоцького князя рогволода – рогніду й заручився з нею. „не роззую сина рабині і не піду за його, натякаючи сим на те, що володимир був син простої клюшниці (тоді був такий звичай, що молода після шлюбу мусіла роззувати молодого). Дуже розгнівавсь володимир і саме тоді, як поїзжане зібралися вже везти рогніду до ярополка, напав на полоцьк, убив рогволода і двох синів його, силомиць узяв рогніду собі за жінку і подався на київ, де заперся ярополк. Тут він побачив, що не легко добути брата свого у київі і став підмовляти блуда, боярина братової дружини, щоб той як - небудь зробив так, щоб ярополк вийшов із города. Там він послухав свенельда й пішов на брата свого олега, тут послухався блуда й сам оддавсь до рук володимирових; своєю волею він нічого не робив, і крутили молодим князем бояре, як хто хотів. Ставши київським князем, володимир позбірав усі українські землі та й инші, що до київа належали, приборкав неслухняні землі, що не хотіли йому коритись і прилучив де - які нові, дальші. Так знаємо з літописи, що він ходив походом під карпати, в теперішню галичину, і забрав назад од поляків українські міста перемишль, червень та инші на західньому пограниччю держави.

Приборкав володимир і вятичів та радимичів, що були перестали слухатися його, ходив походом на волзських болгарів, але мабуть не мав великого там щастя. „я оглянув взятих в полон болгарів – вони в чоботях (то б то великі пани, як на нас), дани нам давати не будуть – лучче шукаймо „лапотників (таких, що в личаках ходять). За кілька літ володимир мав уже величезну українсько - руську державу, що сягала від гір карпатських до кавказу, а на півночи до волги, до великих озер, що недалеко теперішнього петербурга. Так от в новгороді посадив вишеслава (потім ярослава), в пскові – судислава, в полоцьку – ізяслава, в смоленську – станислава, у турові (в дреговицькій землі) – святополка, в володимирі (на волині, певно разом з карпатською русю й польським пограниччям) – всеволода, в тмуторокани (полоне, кримські та кавказькі волости) – мстислава, в ростови (в землі давнішої мери) ярослава (потім бориса), в муромі (по оці) – гліба. Тепер уже київська держава була міцно звязана, бо була в руках одної князівської родини, хоч і тут бувало не без того, що той або инший син перестане слухатися й повстане проти батька. Але не тільки сим володимир звязав усю державу, що порозсажував скрізь своїх синів – він захотів звязати її звязею иншою, добровільною, щоб городи та землі корилися київському князеві не тільки з страху перед його дружиною, але щоб бачили свою користь, свою вигоду з того, що належать до київа. Закликав на нараду громадських „старців – людей старших, поважніших; крім того робив дуже часто бенькети й на них скликали людей з ріжних городів, усих прихожих годував та поїв. Він добре розумів, що для державного життя христіянство матиме величезну вагу, бо сю віру заводить сам князь, правительство; духовенство буде держати руку князя, научатиме людей коритися князеви та шанувати його. В ті часи візантійська держава для усих дрібніших та менш культурних народів здавалася чимсь величнім, якимсь немов світилом небесним і коли воно кине хоч проміньчик світла на якийсь „варварський нарід, то то вже велика честь і слава для нього. Так ширив володимир нову віру, але ще довго, більш як 300 літ після нього, було ще багато в київській державі людей, що держалися своєї старої прадідівської віри.

Одного разу, говорить літопись, печеніги прийшли під київ, і володимир вийшов проти них з своєю дружиною; обидва війська зійшлись і стали одно проти одного на річці трубежі, але ніхто перший не хотів переходити її. „як ми маємо воювати та вбивати людей своїх, висилай краще, кого хочеш, з дружини своєї, – нехай побореться із силачем моїм; як що твій поборе, то ми підемо собі у свої степи й три роки не займатимемо вас; а якщо подужає мій, то ми три роки будемо грабувати землі ваші. Другого разу ізнов печеніги прийшли в полянську землю і напали на город васильїв (тепер васильків), що володимир назвав його так на своє христіянське імя. „завтра ми пришлемо до вас десять своїх чоловіка у заставу, а ви пришліть нам десять своїх, щоб вони подивилися, чому ми вам не піддаємося й ніколи не піддамо міста. Назбірали – де хто що знайшов, та й поприносили; із усього того наварив дід кисілю й звелів викопати глибоку яму; у ямі на дні поставив він великий переріз і всипав туди той кисіль; зверху опорядили ту яму, наче криницю, і поставили журавля з цебром. Давніще полянська земля з полудня мала городи по річці роси, а тепер довелося володимирови сипати вали та ставити городки ближче до київа – по річці стугні та ірпеню (на р. Так само й з лівого боку дніпра, щоб забезпечити себе од печенігів, понасипав володимир валів і понаставляв городків три ряди – по річках сулі, трубежу й сейму.

Жив у злагоді з царями візантійськими, бо таки доводився їм родичем по жінці; так само був у миру із польським князем болеславом хоробрим, з угорським стефаном та чешським ольдрихом. Раз у - ночі – оповідає літописець – як володимир спав, вона ніби - то підійшла до його ліжка й мечем хотіла зарубати його, але він прокинувся й вхопив її за руку.

Вона догадалася, що князь хоче покарати її на смерть і прибравшись, вивела із собою за ручку малого сина свого ізяслава, котрий держав у рученятах меч. За життя свого володимир найбільш любив сина свого бориса; держав його біля себе й хотів після смерти зробити його великим князем у київі, але саме перед його смертью бориса не було у київі, бо володимир послав його на печенігів у степ. Святополк, знавши про сі заміри батька й про те, що кияне теж прихильні до бориса, – та почувши, що батько вмер, став задобрювати бояр та дружину й сів на престолі київському.

Альті (коло города переяслава), він найняв у вишгороді кілька чоловіка і ті душогуби підкралися до намету борисового і там, саме тоді як він молився богу, прокололи його списами.

Тоді святополк, боячись за свій князівський престол, задумав убити й рідного по матері брата борисового – гліба, князя муромського й зараз таки послав до нього гонців своїх, щоб він скоріще їхав до київа, бо батько, мовляв, помирає. Тим часом ярослав, одібравши звістку од сестри своєї предслави про те, що батько їх помер, а святополк вбив бориса і сам сидить тепер за великого князя у київі, послав сказати про се глібові у смоленску.

Гірко заплакав гліб, почувши таку новину, а тим часом надійшли до човна наймити святополкови і вбили князя, а тіло його викинули на беріг поміж двома колодами.

Третій брат, святослав, що сидів у деревлян, прочувши про те, що святополк убив двох братів, злякався, щоб і його не спіткала така несподівана смерть і втік в угорщину, але біля карпатських гір нагнали його наймити святополкови і вбили.

Мав київ і всю сіверщину (чернигів та переяслав), мав землі туровську, деревлянську, східні волости на ріках оці та волзі, смоленську землю, володимирську волость (волинь і західні краї). Розлютовалися новгородці, і вночі ярослав звелів свойому військові повязати голови хустками, щоб поночі можна було розібрати, де свій, а де ворог, перейшов дніпро й напав на киян. Болеслав пішов з зятем у київ, побув там з місяць і доставши од зятя щедрі дари та набравши чимало здобичи й велике число українських невольників, подався до - дому.

Він мав у своїх руках усю полудневу її частину, українську - руську, разом з туровом і пинськом, але без західньої окраїни, що загарбав болеслав, князь польський, та ще без східньої тмутороканської обпасти, де сидів його брат мстислав. Року 1031 він із мстиславом, після смерти польського короля болеслава хороброго, пішли на поляків і забрали в них назад галичину та забужські землі, що був загарбав їх болеслав хоробрий. Ще у пскові князював його брат судислав, так ярослав схопив його й засадив у вязницю, де той і сидів аж до смерти ярослава; та ще оставсь у полоцьку брячислав, син ізяславів, ярославів небіж, але того ярослав не займав, бо по заповіту володимира князівство те було віддане у рід рогніди; після смерти брячислава там став князем його син – всеслав. Тепер ярослав держав всю руську державу, крім полоцка; на заході він мав усе те, що й батько його володимир, може навіть і більш – тільки закарпатські землі ледве вже чи належали до ярослава. Буря порозбивала володимирови байдаки й повикидала на беріг, але частина їх встигла утїкти в дніпро; частина дружини з вишатою пішла суходолом до дунаю, простуючи до - дому, але греки нагнали їх, побили й одних повбивали, а других забрали у неволю, а імператор грецький звелів повиколювати їм очі. Продержавши їх у неволі кілька літ, пустили аж тоді, як цар грецький константин мономах замирився з ярославом і віддав свою родичку, царівну, за сина його всеволода. Ярослав мислив зміцнити свій рід і звеличати його, а за для того він породнив своїх дітей з чужоземними володарями; так сина свого всеволода, як вже згадувалося, одружив із царівною з роду імператора грецького константина мономаха; дочку єлисавету оддав за норвежського короля гаральда, другу дочку анну – за французького короля генриха і; рідна сестра його преслава була за королем польським казимиром, одна з дочок за угорським королем андрієм, а два сини його держали німецьких князівен; сам же він мав жінку – доньку короля шведського. ізяславові, як найстаршому, оддав він київ з туровом і новгород з псковом й наказав, щоб усі брати почитували та слухали його, як батька, і найменував його „великим князем; святославові оддав чернигів з муромом (землі радимичів та вятичів) і тмуторокань, всеволодові – переяслав (південну сіверщину) та ростов з білоозером, ігореві – волинь, а вячеславові – смоленск. Ярослав наказував їм жити між собою у злагоді й любові, а старшому – не дозволяти, щоб брати кривдили один одного й наказав йому допомагати й боронити того, хто буде скривджений. Кияне дуже жалкували за ним, а митрополит і все київське духовенство стріли його аж за городом і поховали у софійському соборі, у мармуровій домовині, що стоїть там і тепер. Осталася христіянська наука й віра, церква й духовенство, письменство, однакова книжна й церковна мова словянська по всіх наших землях; остався один княжий рід і з нього виходили довго потім князі по ріжних землях; осталося спільне імя руське; осталося однакове право й закони, однаковий лад у громаді, в управі, однакові власті; життя по ріжних українських землях виробилося однакове й заставляло людей почувати себе близькими одні до одних. Пробував був зібрати землі й син всеволодів мономах та мономахів син мстислав, але не довелося їм мати в руках і половини земель держави володимира святого. Друга причина, чому не можна було вже скласти великої держави, а навпаки – вона все більше розбивалася на шматки, та, що по самих землях люде, особливо бояре та всякі заможні, не раз лучче хотіли мати свого осібного князя, а ніж слухати київського або його воєводи.

В де - яких землях люде, громада на „вічу, повершають навіть князя, як от у новгороді або пскові, де князь не мав ніякої сили; в инших знов землях, як от в галичині та в чернигівщині, „віче не мало сили, а ще в инших, як в київі, воно має чималу силу, але все ж князь з дружиною дужчі. Найстарший уділ був київський, де сидів великий князь; зараз після його почитався уділ новгородський, але він скоро одчахнувся од инших уділів, бо новгородці стали громадою вибірати собі князів і, котрі їм були не до вподоби, тих прогонили й на їх місце кликали инших. Проте менші брати - сусіди (всеволод переяславський та святослав чернигівський) не хотіли одразу виступити проти нього, а уложили з ним спілку і втрьох почали загарбувати землі у братів та небожів. Та греки корсунські, побачивши його вдачу й завзятість, стали боятись його, щоб він як - небудь не пошкодив їм; вони закликали його у херсонес і на бенкеті у тамошнього намісника (начальника города) отруїли; після його зосталось три сини, але про них буде мова далі. Тоді ізяслав, святослав і всеволод пішли на його, розбили, багато народу побили й замирилися з ним, присягнувши на хресті й євангелії, що ніякого лиха йому не зроблять. Багато народу повбивав, одним стинав голови, другим виколював очі й усяково знущався – особливо над тими, що визволяли всеслава й настановили його своїм князем. За князювання всеволода багато було йому клопоту із небожами – ізгоями, що безперестанку сварилися за городи та уділи свої, кликали один проти одного половців, і ті так грабували народ, що дуже тяжке життя настало на україні. Вони сварилися та воювалися з дядьками, бо всеволод забрав чернигів (ізгойська волость святославичів), а ярополк ізяславич – волинь (ізгойська волость ігоревичів). Кияне настановили були великим князем сина його володимира, але він не схотів бути великим князем, кажучи, що київ належить святополкові, бо святополк – син ізяслава, а ізяслав – старший од його батька, всеволода. Хоч не до мислі був святополк киянам, бо й вояка з його був немудрий і на розум був він не багатий, і чоловік дуже скупий, та поміркувавши, прийняли його за князя. Скликав у любчу (під київом) усіх князів на раду, бо дуже йому хотілося покласти кінець незгоді поміж князями, що все тільки сварилися та билися поміж собою. Святополкові – київ; володимирові мономахові – переяславську та ростовську землю; давидові, олегові та ярославові святославичам – чернигівщину та муромсько - рязанську волость; давидові ігоревичові – володимир (волинський); володареві ростиславичові – перемишль; братові його василькові – теребовель. їдучи з святополком київським, став він наговорювати йому, що ніби - то володар, а особливо василько галицькі, надумали одняти од його, святополка, київський уділ. Володар, довідавшися про те, що зроблено з його братом васильком, пішов на давида й визволив брата свого, а потім брати у - двох ізнов помстилися над давидом, попаливши його пограничні землі. Тим часом мономах доручив святополкові йти на давида й покарати його за те злочинство, що вчинив він із васильком, а разом з тим і забрати собі волинську волость од давида. Вони часто нападали на самий київ, ватажок їх боняк пограбував був манастирі (між иншим і печорський), повбивав ченців, забрав ікони та усяке добро, і ніхто з князів не став з ним до бою. Кияне пішли берегами по - над дніпром, а галичане припливли човнами з дністра, а тоді піднялися вгору дніпром, тим часом як з гори дніпром спускалися піші дружини инших князів; всі вони зібрались на острові хортиці (де згодом була січ запорозька). Як зібралися усі дружини, то од хортиці разом рушили на половців, нагнали їх у степу і хоч їх була страшенна сила, тяжко їх побили, вбили дванадцятеро половецьких князів, забрали багато худоби, овець, верблюдів, коней та невольників і вернулися до - дому.

Кияне не любили його і скоро він вмер, зараз кинулися на його бояр, побили й пограбували їх, а тоді й жидів, що за святополка забрали були велику силу й процентами та ґешефтами доводили людей до руїни.

До того ще, за святополка, й сіль, що привозили з галичини, стала страшенно дорога, бо жиди, ділячись з князем заробітком, забрали се діло в свої руки й нагнали на ній таку ціну, якої раніш ніколи не було. Літописець говорить, що пішло все з того, що ярослав посварився з жінкою своєю, онукою володимира (донькою сина його мстислава) і з сеї причини володимир розпочав війну.

Сподіваючись, що володимир на нього нападеться, ярослав кинувся за поміччю до свого свояка, угорського короля стефана іі - го та до польського короля болеслава кривоустого, що держав його сестру сбиславу.

Поки ярослав збірав своїх спільників, володимир прилучив волинь до київа, і як ярослав прийшов із поляками, уграми, чехами та своєю дружиною, то мусів обложити свій город володимир, де сидів його супротивник. Тепер він був володарем більшої части земель руської держави, і тільки князі чернигівські – святославичі, галицькі – ростиславичі та полоцькі – всеславичі не дались йому до рук. А слава про нього далеко розкотилася по чужих землях, і котрийсь із візантійських імператорів – оповідає легенда – для того, щоб виявити своє поважання до нього, та ще через те, що мати володимирова була родичка імператорови константинови мономахови, прислав ніби - то володимирові царські знаки й клейноди, що носив сей імператор – володимирів дід по матері. „більш над усе майте страх божий, не лінуйтесь, не покладайтесь на бояр та воєвод, сами доглядайте за всим; шануйте старого чоловіка, як батька, а молодого – як брата; будьте праведними суддями, присяги не ламайте, гостей і послів вітайте – як не подарунками, то напитками та наїдками, бо вони по чужих землях несуть і добру й злу славу; не забувайте того, що знаєте, а чого не знаєте, того навчайтесь, – батько мій навчився був говорити пятьома мовами – за се буває шана од чужих земель. За його князювання не було ні великих сварок поміж князями, ні великих походів (хиба що на литву та ще на полоцьк, що прилучив він до київської держави), а - ні ворожих наскоків на його землю, і народ трохи одпочив. Він, ще за батька мономаха, вславився, як добрий вояка, а проте не зумів удержати князів у злагоді й незабаром, як він осівся в київі, почалися великі сварки – попереду за переяслав, а там далі й за инші городи почали змагатися князі поміж себе.

Щоб вдержатися на велико - княжому столі, він почав ще дужче сварити князів – мономаховичів небожів та дядьків ольговичів і давидовичів; через те він не мав ні часу, ні спроможности пильнувати свого діла – сила великого князя та повага до нього чим дальш, то все більше почала підупадати.

Ще чернигів, смоленськ та волинь так - сяк держалися київа, а що рязанська, суздальська, полоцька землі, новгород і галичина, то ті жили своїм осібним життям. Чуючи смерть, всеволод закликав у київ найзначніщих князів і змусив їх присягти братови його ігореві, що хотів його оставити після себе за великого князя; князі присягли, а як умер всеволод у 1146 році, ігор зараз заступив місце свого брата. Сей князь покликав до себе на підмогу чорних клобуків (се ті торки та инші люде турецького коріня, що осіли на вкраїні – в переяславщині та київщині; прозивали їх так через те, що ходили у смушевих шапках), підступив під київ, розбив ігореву дружину, а ігоря узяв у неволю, запровадив його у переяслав і там посадив його у манастир, а сам сів на великокняжому столі у 1146 році. Увесь час свого князювання воював ізяслав із ольговичами та дядьком своїм юриєм володимировичем довгоруким суздальським, що почитав себе за старшого й хотів сам бути великим князем київським. Той покликав із собою чешського короля володислава ii та польського болеслава кучерявого, що держав небогу ізяславову верхуславу, доньку його брата всеволода. Спільники ізяславови скоро мусіли його покинути, бо їм самим треба було поспішатися до - дому через те, що володимирко галицький, помагаючи юриєви довгорукому, підступив до їх гряниць, в тій надії, що він добуде собі за ту поміч волинь. З того почалася на довгий час війна між дядьком і небожем; вона захопила трохи не всю тодішню україну, бо одні князі були на стороні юрия, другі – на стороні ізяслава. До самої смерти довелося ізяславові битися за великокняжий стіл із довгоруким і його спільниками, ольговичами та володимирком галицьким, що не кидав думки здобути волинь. Після смерти ізяслава, вячеслав покликав у київ брата ізяславового, ростислава мстиславича; його він теж усиновив і той став великим князем на тих таки умовах, що й ізяслав, себ - то. Не міцно сиділося юриєві на сьому столі, бо – раз, що кияне його не любили, а друге – що на стіл сей дивився, як на свою батьківщину, син ізяслава ii, мстислав та ще князь ростислав мстиславич смоленський, що хоч не довго і не самостійно, а все ж був якийсь час великим князем київським. ізяслав одначе, розпочавши війну з мстиславом волинським, що покликав собі на підмогу ярослава галицького, він не вдержавсь і при кінці 1158 року повинен був оддати київ мстиславови, а сам скоро після того був убитий під білгородом. Його, як патріарха руської землі, почитували й чернигівські ольговичі, і волинські ізяславичі, і галицький ярослав, і переяславський гліб (син юрия); так само й новгород і рязань були йому слухняні. Володимир мстиславич та рюрик і давид ростиславичі, й чорно - клобуцькі старшини послали до мстислава ізяславича послів, щоб покликати його на київський стіл. Чудь та фінни, слабіщі, менш культурні од словян, мішаючись із руськими людьми та перейнявши христіянську віру, потрохи втеряли свою народність і мову, і з сієї мішанини склалось зовсім осібне од українців, і вдачею і на обличчя, племя, що потім стало зватися великорусами.

Уже здавна великоруси визначалися своєю більшою рухливістью, здатніщі були до торговлі та до такого иншого, але у громадському ділі вони зовсім зрікалися своєї волі й зовсім підлягали волі свого князя. Ще юрий, що родився у київі і виріс там в ті часи, коли київ між всіма городами величався, домагався, щоб бути великим князем у київі і там умерти, але син його андрій виріс на півночи, над волгою, і русь - україна була для нього й чужа і не люба. А для того, щоб зробитись міцніщим, він у своєму уділі перестав роздавати землі своїм братам, синам та своякам, не вважав на волю дружини й народу, збудував місто володимир (на р. Коли великим князем київським став мстислав, новгородці прогнали од себе святослава ростиславовича і ніяк не хотіли приймати його до себе, а прохали мстислава, щоб прислав до них свого сина. Два дні – оповідає літописець – грабували вони й палили будинки, мордували городян, жінок їх та дівчат забірали з собою, старих та дітей убивали без жалю, обдирали церкви та манастирі, забірали ікони, книжки, ризи, дзвони.

Андрій зробився великим князем, але не остався у київі, а подався до свого володимира на клязьмі, де йому вільніще було князювати, а в київі залишив свого меншого брата гліба (переяславського). З того часу київ вже на віки перестав бути осередком політичним – не був вже більше столицею української землі, і хоч князі й здобували його собі, то тільки через те, що він, хоч і зруйнований, а все ж був найкраще місто з усіх городів українських. З того ж таки часу правобічна україна горнеться до князів галицьких, що вбилися тоді в силу, а північна русь починає своє осібне життя, шириться і міцніє, бо й умови були для того щасливі (хто там поквапиться на той холодний та бідний край. Разом з тим, як підупадала сила й повага київа та київських князів, і деякі землі почали одставати од київа та жити своїм осібним землі життям, з своїми осібними князями.

Київщина – бо київ вважався за найдорощий уділ, з - за якого безнастанно воювалися князі, а новгород – бо там віче узяло таку силу, що князь був там неначе президент (голова) республіканської держави (такої, де князя сам народ вибірає). Турово - пинська земля вважалася довго прищіпкою до київа, але одколи там засів, по смерти юрия довгорукого, юрий ярославич (1161 року), турово - пинська земля стала осібним князівством, хоча й другорядним. Чернигівщина, од часів ярослава, була уділом святослава ярославича, й рід сей так глибоко закоренився там, що ще у xv–xvi віках задержались там дрібні княжі роди з коліна святослава. А щоб забезпечити себе од претензій київських мстиславичів та чернигівських ольговичів, вони покликали до себе князя з чужого коліна, не українського – суздальського юрия (довгорукого), та сина його гліба. Далі се наймення переходить й на київщину, що теж як і переяславщина, літ 400 - 500 була пограниччям з степом; а з київщини та переяславщини, в xvii та xviii в коли се пограниччя зробилось осередком українського життя, розійшлося наймення „україна й по инших кутках, де тільки жив український народ, і стало другим іменем полудневої руси.

Ще перед володимиром святим на землі пізнійшої волині та галичини був цілий ряд більш або менш давніх політичних центрів, як перемишль, волинь, бужськ, луцьк, червенські городи.

Але й пізніш галичину не раз князі прилучають знову до волині, аж поки на князівському з їзді у любчу (1097) не забрали галичину ростиславичі, що й не випускали її з рук більш 100 літ, до кінця xii в коли скінчився їхний рід. Вони міцно сполучили волинь з галичиною й заснували сильну державу, що стояла півтора століття й полишила чимало доброго для національного й культурного розвою українсько - руського народу.

В 1050 - 60 роках в галичині сидів ростислав, син старшого ярославича володимира, і вона була відлучена від волині, аж доки ростислав не втік до тмутороканя (1064 р. Рюрик довго воювався із сусіднім володимирським князем ярополком ізяславичем, бо князь сей дуже скоса дивився на те, що ростиславичі зробилися його сусідами; а як ще й великий князь київський всеволод закріпив за ростиславичами галичину, то ярополк у 1087 р. Се були дуже хоробрі князі і дружні брати; на долю їм випала безнастанна колотнеча із сусідами, – крім своїх русько - українських князів, ще й з поляками та угорщиною, що опанувала тоді закарпатську русь, – але вони того не страхалися. Того ж таки року володарь розпочав війну – уперед на те, щоб визволити темного брата свого з неволі, а потім, щоб помститись за нього над давидом ігоровичем. Тож поляки пустилися на хитрощі і через якогось поляка петра власта, що був на службі у володаря, а потім зрадив, одного разу на ловах володаря схопили і одвезли його в польщу у неволю; брат василько мусів викупити його за величезні гроші. Перед тим як раз повмірали василькови сини, юрий та іван, бездітними, і володимирко, підгорнувши під себе їх уділи, та вигнавши з звенигорода івана ростиславича (прозивали його берладником), став володарем великої держави, що простягалася від р. Сей князь, слухаючись своєї дружини - бояр, що мали велику силу в галичині і, як побачимо далі, орудували не тільки всіми справами, а навіть втручалися у хатнє життя самих князів своїх, перестав слухатися київського князя. Але сим він наробив те, що у 1144 році инші українсько - руські князі (волинський, чернигівський, переяславський, туровський – не кажучи про київського) послали проти нього свої полки в галичину, щоб і вона й князь її чули на собі верховність київа, так само як і инші українсько - руські землі. У сю князівську колотнечу устряли поляки з королем своїм володиславом іі, що помагав всеволоду володимировичеві київському, своєму своякови, та ще угри з королем своїм гейзою, і з того часу сі чужинці розласувалися на галичину.

Не вподобалася ся річ вічу та боярам – не вподобалося їм те, що князь так самовладне править князівством, і як володимирко поїхав з галича на полювання до р. За те – каже літописець – того ж таки дня, як князь ішов до вечерні, з ним стався грець (апоплексія), і він того ж дня, десь при кінці 1152 або на початку 1153 року, помер. Високо ти сидиш на своїм золотокованім столі, підперши угорські гори своїми зелізними полками, заступивши королеви (угорському) дорогу, зачинивши дунаю ворота, радячи суди до дунаю. Ярослав, по смерти батька, завзято далі воював із ізяславом ii, великим князем київським, і тільки після смерти його замирився з сином його мстиславом. Багато клопоту було з ним ярославові, аж поки берладник той не вмер у 1161 році (кажуть, що його отруїли греки у городі солуні, куди він утік після смерти ізяслава). Ярослав не любив своєї жінки ольги (доньки юрия довгорукого) і узяв собі за жінку якусь настасию чагрову, боярську доньку і од неї мав сина олега, княгиня ж ольга із сином своїм володимиром і прихильними до неї боярами утікла в польщу.

Тоді инші бояре, лихі на князя за те, що бояре чагровичі мали тепер велику силу у ярослава, ухвалили напосістися на нього; самого князя схопили, настасию живою спалили на вогнищі, рідню її повбивали, сина її олега заслали на заслання, а княгиню вернули додому й присилували князя жити з нею. Але ярослав не переставав любити свою настасию навіть тоді, як вона померла, і ольга знову мусіла тікати до своєї родини у володимир суздальський, і там через літ 10 померла, постригшися в черниці. Але володимир так любив її, що покинув навіть князівство і з нею та двома синами од неї утік до угорського короля, а галичане покликали до себе князювати волинського князя романа мстиславича, і він прийшов до них. Тим часом угорський король вирушив на галич, щоб вернути володимирові його князівський стіл, але побачивши, що серед галичан безладдя, він замість того, щоб посадити володимира, арештував його і засадив в угорщині в вежу, а за князя поставив в галичи сина свого андрія. А володимирові на велику користь склалося те лихо, що він перебув, бо тепер став він князювати, як слід, і галичина на якийсь час одпочила, аж до самої його смерти у 1198 чи 1199 році. Помер він бездітний (про дітей його від попаді нічого не чути), і на ньому кінчається княжіння ростиславового роду у галичині, а разом з тим кінчається й життя галичини, як осібного князівства. Кочовники одіпхнули руську людність на північ, в тмуторокані (на устю кубани, на томанському півострові) русь держалася далі, і навіть волость ся уважалася дуже важною, бо посажено тут одного з старших синів володимира – мстислава (того, що побив касогів і поборов князя їхнього редедю). Згадавши про те, як підупала київська держава та утворились осібні українські провінції (землі), перейдемо до галицько - волинської держави, що склалася на початку хііі. За свого князювання нагнав він великого страху половцям – сильно розгромив їх двома походами; тремтіла перед ним і сусідня польща, та й литва зазнала од нього лиха. Роман двічи вигонив його з київа і наостанці постриг його силомиць у ченці, а у київі посадив сина рюрикового ростислава; ростислав присягнув йому на вірність і був од нього у всьому залежний. Оповідають, ніби римський папа інокентий iii, маючи на мислі навернути через романа русинів на латинство, послав до романа своїх послів, і ті казали йому так. Батьки й діди мої здобували собі землі і городи мечем, – здобуду і я; як був князем, так і буду, а ламати свою віру, за - для королівської корони, не стану.

Ще й досі на україні є весняна гра „воротар і в ній згадується про „людей князя романа, нашого пана та про „мизинне дитятко, у сріблі, у злоті, на золотім кріслі (память про романових сиріт - княжат); згадується про нього й у великоросийських „билінах – піснях. Зараз після смерти романа почалася безнастанна колотнеча за галицький стіл між рюриком ростиславичем київським, ольговичами чернигівськими і ігоровичами сіверськими – онуками ярослава осмомисла з материного боку (вони теж добивалися галича), галицькими боярами, польським князем лєшком і королем угорським андрієм, що допомагав романовій вдові. Рюрик ростиславич, почувши про смерть романа, зараз розстригся з ченців і знову зробився київським князем і вкупі з ольговичами чернигівськими пішов на галич, а вдова романова кинулась за поміччю до угорського короля андрія. Та бояре (принаймні ворожа романови партія) не хотіли романа і його синів і таки вигнали вдову з дітьми та покликали ігоровичів, онуків ярослава осмомисла. Старший з них, володимир ігорович, сів у галичу, роман ігоревич – у звенигороді, а третього, святослава ігоровича, брати посадили у володимирі - волинському.

Проти сього виступив угорський король андрій, що вважав галичину підлеглою собі і, змовившись з польським князем лєшком, зробив заручини пятилітнього сина свого коломана з двохлітньою дочкою лешка соломією і настановили вони коломана князем галицьким, а од його імя правив у галичині угорський воєвода бенедикт. У 1223 році звернувся до мстислава його тесть, половецький хан котян, і став прохати його та й инших князів, щоб вони допомогли йому проти татар, бо невідомий до того ворог сей, що насунувся з азії, небезпечний не тільки для половців, але й для руси.

Мстислав удатний галицький, мстислав святославич чернигівський, михайло всеволодович (з чернигівського коліна), данило романович волинський, та багато инших. Всі вони на раді своїй постановили зараз іти з половцями на татар; одні попливли дніпром, а другі пішли суходолом і зібралися всі коло острова хортиці, а звідти й пішли на схід у степ. Сталася велика січа, і татари зовсім розбили руських князів; мстислав удатний і данило волинський, поранені, ледве повтікали, а решту князів татари повязали, поклали їх рядком на землю, понакладали на них зверху дошки, а на тих дошках посідали обідати і таким побитом на смерть задушили князів. Року 1230 розпочав дннило боротьбу за галич – і протяглася вона цілих 15 літ, поки під містом ярославом не побив він ростислава михайловича чернигівського, найзавзятішого свого супротивника, і не запанував в галичині. В кінці xi та на початку хіі століттів у одній невеличкій орді, що кочувала по азіяцьких горах, там, де починається велика сібірська річка амур, настав ханом великий войовник темуджін. Попереду кінні ватаги її палили й грабували усе перед себе, за тими ватагами сунула головна орда із возами, гуртами скоту й верблюдів, табунами коней, отарами овець, жінками і дітьми.

По спалених селах та містах усе, що можна було забрати, вони забирали; людей брали у неволю і гнали поперед себе, як отару, забирали худобу і коні, старих, малих та хворих без жалю вбивали, – по майданах після татарського гостювання валялися на землі непохований труп людей та коней; дивлючись у небо своїми мертвими очима та вишкіривши зуби, вони наче осміхалися до вовків та орлів, що шарпали та розтягали кістки їх навкруги.

Не стали тоді князі одностайне на свого спільного ворога, – не стали, бо не переставали сваритися, а через те не змогли врятувати й оборонити свій рідний край. Побачивши прехороший город на горі, увесь усадках, менгу ним зачарувався, і жалко йому стало, що такий город уде зруйнований; він послав послів своїх сказати киянам, щоб вони доброхіть оддали йому город. Татари порізали і повбивали усіх людей; порубаного дмитра взяли у полон, але батий, за його одвагу, не звелів його вбивати, а оставив при собі; город спалили.

Василія, десятинну і київо - печерський манастир вони й зруйнували, – бо там, по церквах тих, позамикалися люде і відтіль оборонялися, та проте над святинею татари не знущалися, бо вони поважали чужу віру, кажучи, що усяка віра веде до бога. Кожен князь мусів їздити у орду, щоб уклонитися ханові і здобути собі ярлик, себ - то грамоту на князівство, і князі, один одного попережаючи, їздили в орду, уклонялися ханові, доставали той ярлик і спокійно верталися до - дому, – тоді вже вони були певні, що ніхто не насмілиться суперечити їм, бо боятиметься ханського гніву.

Після того страшенного нападу україна на де - який час, хоч не на довго, стала пустелею; люде, що зосталися живі, поховалися по лісах; голі степи позаростали бурьянами та тирсою; по городах скрізь валялися купи людських і кінських кісток. Вони росказали, що сталося з галичем, і данило подався у польщу шукати свою княгиню та брата василька, що в той час переховувалися у князя польського болеслава соромливого. Знайшовши їх там, данило із васильком поїхав у галич і дорогою хотів був спочити у городі бересті, але через сморід од людських та кінських трупів до города не можна було близько підступити.

Поки данила не було дома, бояре, зараз як пішли татари, позахвачували багато спустошених земель і міст і думали вже сами правити галичиною, але данило, повернувшись з польщи, пооднімав у них усе, що вони позабірали, і знов став князювати у своїй батьківщині, весь час йдучи у всьому рука в руку з братом васильком. Татари та „люде татарскіе (таки ж українські городи та села, що перестали слухатися князів, а оддалися просто під татарську опіку) одрізали галицько - волинську державу не тільки від придністровя (пониззя, поділля), але й від придніпровя. Та й галицько - волиньська держава почала тепер ширитись на північ і перш за все прилучено було турово - пинські князівства, од литви одірвано ятвяжську землю (подляшшя), од польщи забрано люблинську землю. Угорський король раніш ворогував з ним і не хотів оддавати доньки своєї за данилового сина льва – тепер оддав; литовський князь мендовг, що за часів данила склав серед литви першу чималу державу, оддав доньку свою за наймолодшого сина данилового шварна; з польськими князями (краківським та мазовецьким) була згода; була навіть спроба здобути австрію для сина данилового романа, що був жонатий на доньці австрійського герцога фридриха іі, але нічого з того не вийшло. Але все се мало потішало данила – він хотів твердіше забезпечити свій край од татар, а за - для того ще з 1246 року почав перемовлятися з папою римським інокентієм, – бажав, щоб той скликав хрестовий похід на татар. Та папа хотів тільки пригорнути українсько - руський народ до латинської церкви, і хоч обіцяв данилови і поміч усіх західніх державців, і королівську корону, одначе нічого не робив. Папа видав булю (соборне посланіє) до усіх христіян польщи, чехії, моравії, сербії й померанії, закликаючи їх до хрестового походу проти татар, а до данила вирядив послів з королівською короною; та данило й сим разом не схотів прийняти тієї корони, бо не бачив ніяких наслідків од папської булі. У городі дрогичині, підчас походу на ятвягів, данила коронував, без великої пишноти, без зїзду князів, папський легат опізо, і данило став зватися королем руським. З київа човнами подався він до переяслава і там його стрів ханський „темник (од слова „тьма – начальник десятитисячного війська) куремса і вирядив його аж у сарай із своїми людьми.

Данило романович, князь великий, що держить землю руську – київську, волинську, галицьку та инші, стоїть отеє навколюшки перед ханом, зве себе холопом, платить йому данину, боїться і грізного наказу мусить слухатися. Довідавшись про те, що данило поправляє та зміцняє городи свої, куремса підступив до города бакоти і був узяв його, та лев, син данилів, одібрав сей город назад; після того куремса хотів був зруйнувати і кремінець, але не подужав, бо трудно було доступитися до нього. Куремса був чоловік плохий і слабий, то не дуже й домагався городів данилових, а як у 1260 році на його місце став другий воєвода, на призвище бурандай, то він одразу зібрав велику силу татар і пішов на литву, а данилові звелів, щоб він дав йому допомоги.

Данило не бачив ні звідкіль підмоги, мусів вволити його волю, і лев порозкопував вали і позасипав рови, поруйнував кріпості у львові, данилові та стожку, а василько – у кремінці, лучську та володимирі. На волині його брат василько, у галицькій і перемишльській землі син лев, у теребовельській – другий син мстислав і у холмській та белзькій – третій син шварно. Уміраючи у 1289 році бездітний, він, при левові і двох ханах татарських телебузі та алгуєві, передав усю волинську землю братови у - первих мстиславові, бо любив його більш усіх. Тільки тоді як за перших романовичів галицько - волинська держава була одним тілом, тепер вона була справді поділена на дві половини і се ослабляло державу.

Він жив у злагоді з татарами і з ханами їх ногаєм та телебугою ходив на польщу, (мав на думці зробитись польським князем у кракові), здобув для сина свого юрия город люблин. Лев був дуже здібний, жвавий чоловік і усяково старався вдержати у галичині батьківські порядки, а синові свойому оставити спадщину (наслідство), що досталась йому од батька. За його князювання поляки забрали назад люблинську землю, – нічого не помогло й те, що він оженився на доньці князя куявського (одно з польських князівств) казимира, та був з ним в союзі. Ще за данила почався сей союз – найбільш проти великого князівства литовського, що по смерти мендовга дуже зміцняється і стає дуже небезпечним сусідом для галицько - волинської держави.

Що він зве себе „королем (як давніще данило), се тому, що, за нього, папа римський знов думав був завести унію в його державі і мабуть прислав йому королівську корону.

Чи мав лев свій осібний уділ, чи вони правили обидва разом – не знаємо, хоч є звістки, що андрій сидів на волині (у володимирі волинському), а його брат в галичині. Те, що бояре не шукали собі князя з руського коліна, а вдалися до мазовецького княжича, добре показує, як сильно відірвана, відокремлена була в той час галицько - волинська русь від решти земель київської держави – відрізали її потрохи литва, що всовувалась клином між західньою русью і київською, а ще більш ті „татарські люди, що прогнали князів та оддалися під татар. Юрий ii одружився у плоцьку з донькою литовського великого князя гедимина, вихрестивши її вперед; при хресті дали їй імя євфемія, а скорочено прозивали її офкою. Женившись на ній, юрий через се близчий став із литвою (з другого боку й любарт, син гедимина, був жонатий на доньці юрия – болеслава) і за його часу галицьке - волинське та литовське князівства жили між собою як найкраще.

Держачись союзу з пруським рицарством, юрий увесь час, як німці воювалися з польським королем володиславом локєтком, стояв осторонь і не втручався в їх справи, але син володислава казимир, увійшовши в згоду з угорщиною, носився з думкою прогнати юрия - болеслава і забрати під себе галицько - волинські землі. За свого князювання юрий закликав у галичину багато чехів, німців та всяких чужоземців - латинників, запрудивши ними землю, дозволив пробувати в державі католицьким священникам та ченцям. Се дуже було не до вподоби народові; а до того хоч він і перейшов на православну віру, а таки держався латинства (думають, що й жінку вихрестив він не на грецьку, а на латинську віру). Не подобалося все се й боярам, що мали велику перевагу над князем, так що він сам не міг навіть підписати й королівської грамоти, а раз - у - раз після його титулу „з ласки божої прирождений князь усієї малої росії (dei gratia natus dux totius russiae minoris) підписувались і єпископи та бояре – боярська рада. З сього часу литовські князі починають збірати в своїх руках землі давньої руської держави і прилучати до нової держави литовсько - руської, а разом з сим в житті українських земель настають великі переміни.

З другого боку смерть юрия та князювання любарта стали причиною для польських походів на українсько - руські землі, поки нарешті польща не підбила під себе мало не всю україну.

Переглянувши політичне життя українсько - руських земель галицьке - волинської держави до 1340 років, поглянемо тепер на східні українсько - руські землі, наддніпрянські. Від самого татарського погрому й до початку xiv століття, або й довше, київщина не була вже князівством, як раніш – не було в ній князів, а по всій київщині постали городські громади, що просто підлягали татарам. Знати з усього, що їм жилося легче, як під своїми князями, бо князі стягали з них данину і на себе та на дружину, і на татар, а коли вони виломилися з під власти своїх князів, то осталася данина тільки на татар. Після татарського нападу про переяславських князів нічого не чувати, і тут, як і в київщині, вони появлялися хиба на короткий час, та й то не мали ніякої сили, а були скоріш татарськими намістниками.

Новгородське (новгородсіверське), трубчевське, брянське, глухівське, путивльське, рильське, курське, липовецьке, – з них тільки брянське якийсь час мало голосну славу.

Чи в безкняжих київщині та переяславщині з їхніми громадами, отаманами, вічем та „ліпшими мужами, чи у князівській чернигівщині, то напевно лучче жилося людям в київщині та переяславщині, бо не треба було годувати ані князя з його двором, ні його дружини, ні княжих бояр та слуг. Так бачимо, що після татарського погрому київський митрополит не сидить в київі, а переїздить з міста до міста, поки не осівся в новому політичному центрі на півночи – у володимирі на клязьмі (пізніш звідти переходить у москву). Але як би там не було – загибіль князівсько - дружинного ладу і ся втікачка заможних людей і вищого духовенства з київа вийшли на чималу шкоду для культурного життя київщини.

Дуже мало осталося людей, що живучи роскішно, піддержували художній, артистичний промисел, пеклувалися про всякий артизм та письменство, бо сього всього простий люд тоді ще не питав. Руська держава складалася з низки автономних (таких, що сами у себе усим порядкують), незалежних земель – князівств; вони мали князів з одного коліна та памятали, що належать до одної, руської держави, а за найстаршого вважали київського князя. Коли ж князівський рід дуже розмножився, а землі подробилися (у xii віці), то та низка незалежних князівств - земель стає низкою незалежних князівств (по кілька в одній давнішій „землі), що уважають за найстаршого свого князя. Одно – „правдою суд судити, то б то дбати про справедливість в землі; друге – обороняти землю од напасти; а „ліпші люде, громада з своїм „вічем наглядали за тим, чи гаразд князь справляється. От наприклад вибрати чи запросити до себе князя, потвердити його або скинути, коли він був негодящий; коли почнеться боротьба між їхнім, бажаним для них, князем і якимсь иншим; коли треба було йти на когось війною. Відступити її або проміняти, або й продати, роздавати в ній дрібнійші волости; розпочати війну, визначити похід, уложити союз; він дбав про оборону, держав дружину; видавав закони, правив всею землею – чи сам, чи через своїх урядовців; судив суд – сам, чи через своїх заступників; порядкував доходами землі і визначав податки, нарешті – брав участь у виборі вищого духовенства. Князь мусів радитися у всіх важнійших справах із своїми боярами, що були під рукою, иначе дружина, що вважала себе за князівських спільників, могла б погніватися з ним. На княжу раду запрошувано часом і вищих духовних особ та видатніщих людей з громади, але се бувало тільки вряди - годи, а звичайна рада бувала з старшого боярства. „дворецький (заступав князя в суді і управі, начальник княжої дружини), „ключники і „тіуни – князівські слуги, але часом князь посилав їх судити та давати порядок замість себе; „биричі, „дітські і „отроки – князь посилав їх, куди треба було. „тисяцький – спочатку се був воєнний начальник в цілім окрузі, а пізніш – се найбільша світська особа, немов би намістник князя у „тисячі (город з городською околицею). Про громадський та церковний суд не знаємо сливе нічого, а княжий суд судив або сам князь, або посилав своїх „отроків чи „дітських (з молодшої дружини). Наприклад, хто вкрав, то була невелика кара за крадіж з поля, а за те більш як 3 гривни (гривна на наші гроші – 25 карбованців, або 230 ринських) за крадіж з хліва; за відрубану руку або ногу 20 гривен йшло на князя, а 10 гривен – покаліченому.

Судова кара – за убивство простого чоловіка (вільного) по 40 гривен, а за голову „княжого мужа – 80 гривен; мито на торговельних шляхах та мостах, доходи з корчем, воєнна добича, нарешті доходи з князівських хуторів та табунів худоби.

Усі землі руської держави – були одною митрополією „руською, під рукою константинопольського патріарха, що звичайно, не питаючись ані князів, ані єпископів руських, присилав на русь своїх кандидатів на митрополита – найбільш греків. Коли ж, після татарського погрому, суздальські князі переманили до себе й митрополита з київа, то галицько - волинські князі добились того, що дано їм свого осібного митрополита – ніфонта (правда, не на довго). Переяславська, чернигівська, білгородська, юрївська, володимирська (на волині), луцька, перемиська, галицька, угровська (холмська), туровська – все українські, і не українські. єпископи, чи взагалі церква, повинні були дбати про „людей церковних, що годувалися при церкві або були в шпиталях та гостинницях, що належали до церкви.

Проскурниця, ігумен, ігуменія, розстрижені ченці, лікарь (шпитальний), раби, дані на церкву або пущені на волю „за душу (за спасення души), каліки, вдови, та ще „ізгої. Коли володимир охрестив русь; то духовенство було потроху своє, бо христіяне були на руси й перед тим, а потім грецьке, привезене з корсуня та з царгорода, разом з митрополитом. Але й одних і других було мало, то володимир почав забірати од батьків дітей силоміць і оддавати в науку на попів, – „матері ж плакали по дітях, наче по мертвих, – каже літописець – бо ще не утвердилися в вірі. Окрім православних церков, по великих торговельних містах були ще громади й церкви римсько - католицькі, особливо з xiii віку, коли почали працювати ченці ордену домініканів та францішканів. Се були найбільш люде заможні, мали свої маєтности, були люде поважні – „бояре, „ліпші люде в громаді, – все одно, чи візьме їх князь у свою дружину, чи ні. В справах політичних мішане, як і всі горожане, мали свій голос на вічу, і що вони ухвалять, то було обовязкове для всього округа – для всіх менших городів і сіл. Селяне свобідні, чи як тоді звали їх „смерди, були хлібороби, жили в осібних дворищах, хуторами і мали власне господарство; бачимо у них „смердіх коней, „смердіх холопів – невільників, що в ті часи вважалися за майно, як усяка инша мертва річ. Щоб не мати діла з князівськими здирщиками, громада вперед виплачувала всю дань, а тоді роскладала сама між громадянами, скільки кому припаде; так само викупала вона й судові оплати (усякі судові кари йшли тоді на князя), і тоді князь не втручався в громадський суд. Треба лишень додати, що податки ті були дуже великі, і тому чимало селян переставало господарювати та ставало невільними, або на половину вільними людьми.

Такий закуп дуже часто ставав незабаром „холопом, бо пан міг карати його штрафом за всяку всячину, він ставав на віки невиплатним – оставався на віки панським слугою. А от як хто купив його при свідках і при самому холопові; як вільний оженився з невільною, не довівши, що він вільний; як що вступив на двірську службу і не виказався, що він вільний, а нарешті найбільш набирали невільника підчас війни.

Бачимо вже в князівських дворах по 700 душ „челяди – отже князі й бояре починають багатіти з невільника; усякі ремества, промисел – держалися не ким, як невольником. Давніше київ і взагалі придніпровя славне було своєю торговлею – тепер київ упадає, торговлю ведуть тільки чужі купці, і бояре все більше осідають на землі та вкладають свої капітали в господарство. З нашого права (з „руської правди) вийшло пізніш московське право, але воно розгубило та поодкидало ті благородні прикмети давнього руського права, про які ми згадували.

Василія каже, що по четвертій чаші „великі пани розпростирають на всіх свою любов, милосердє на бідних, хочуть помагати всім немічним і бідним; отці духовні учать своїх духовних дітей спасенію, звуть на покаяння, показують їм дорогу до небесного єрусалиму.

Недобрий догляд від лисиці курам, не добре льву пасти вівці, оден вовк всю череду смутить, оден тать (злодій) всю країну псує – так і при царі неправеднім всі слуги під ним беззаконні. И але те милосердя було, як на наші часи, не великої ваги, коли наприклад „слово іоана златоустого каже, що можна карати челядь за неслухняність, тільки „не черезъ силу, а по розсмотрънію, якоже мудрость божія глаголеть. Ти думаєш, що постишся, а сам їси мясо – не мясо овече або иншої худоби, призначеної на поживу, а плоть братню, бо ти ріжеш йому жили і колеш його тяжким ножем – „лихоиманія неправедныя мзды тяжкаго ръза. За князів володимира великого та ярослава була вже впорядкована церква, засновані катедри (катедральні собори) по великих містах, висвячено доволі духовенства. Люде уважали, що церковні обряди, як от вінчання, причастє – то для князів та бояр, а сами й далі моляться богу перуну, хорсу, роблять се потайки, ставлять „трапези роду й рожаницям, моляться огневи.

Але як і дійшло воно на село, то повстало „двоєвіріє, тоб то хоч і прийнято було, наприклад, христіянські свята, але на христіянських святих перенесено прикмети старих поганських богів (перун – ілля, даждь - бог – св. Поганське весілля зосталося, як було за поганських часів, поруч христіянського вінчання, поминки, „проводи – замість старої тризни; приносини до церкви, „канун – замість поганської жертви.

Князі ставили церкви й манастирі, мали свої домашні церкви, возили за собою попів, їдучи в далеку дорогу, а поруч з тим споряджали в манастирях пири для монахів, але запрошували туди своїх знайомих, чоловіків і жінок, і добре там гуляли; дозволених трьох чаш не держалися, і пири ті кінчалися часом дуже не гарно. Найбільш манастирів було в київі та в околицях – щось з 18; в чернигівщині кілька (відомо – два), в переяславщині – два, на волині три, в галичині щось з чотири.

Останки „золотих воріт в київі та веж (башт) – холмської й камінецької перші церкви будовали грецькі майстрі, то й форма та плян церковної будови були візантійські. В галицько - волинських землях різьбарство було більш поширене; там навіть в церквах (в холмській катедрі) були різьблені з каменя фігури христа й предтечі на церковних дверях. Се дуже трудна робота, бо треба було топити на вогні усякі фарби і наливати їх в одгорожені ямки так, щоб потім з тих фарб вийшов гарний образ, як мозаїка з шкла. Але крім сих вигадок, що прийшли до нас з візантії, були ще й инші делікатні роботи з золота, з срібла, що теж потрібні були тільки для великого панства, хоч дещо, як дорогі мистецькі сережки, перстені і т. Київ був найславнійшою столицею в українських землях, – се був осередок релігійного життя, тут були найбагатші церкви й манастирі, тут проживала найпишнійша аристократія. Андрій боголюбський, що зруйновав київ, викрав славний образ богородиці з вишгорода і завіз у свій володимир над клязьмою; король данило галицький, будуючи катедру у холмі, позабирав образи з київа, з манастиря св. Волинь та побужя, крім церков (між иншим вибудовав роскішну церкву володимир василькович), полишили нам дуже багато галицько - волинських рукописів з xii–xiii в писаних євангелій і т. Нарешті в галичині найцікавіще те, як там східні, візантійські впливи товаришували з західніми, і при тім православний русин не одгорожується і не одпльовується, як радили грецькі духовні, від людей латинської віри.

Католик для галицького русина перш за все „християнин, а не чужовірець; папу літописець зве „отцем, хоч при тім заявляє свою вірність „вірі гречеській. Він тішиться, що угорський король сказав на місто володимир, що такого і в німеччині не бачив; тішиться, що німці дивувалися, коли данило приїхав до них в „руському убранні; любо йому підчеркнути славу руських князів. Що „ніхто з князів не входив так глибоко в лядську землю, окрім великого володимира або, коли данило збірався на чехів, зазначає, що в руській землі ніхто перед тим не воював чеської землі. Донька чи сестра князя льва вступає до латинського кляштора в новім сончі, а сам лев клопочеться, щоб завести осібну галицько - волинську митрополію; останній князь болеслав тройденович, католик, переходить на православну віру, щоб бути князем галицько - волинським, а його вороги виступають проти нього за те, що він ширить латинство і за се навіть убивають його. Одно слово, з того, що галичина була близша до заходніх народів, ще не виходить, що галицькі русини були байдужі до своєї національности або навіть зреклися її та своєї руської культури.

Найважніша наука була – навчитися читати, потім писати й рахувати і се потрібно було для тих, хто йшов за урядовця - писаря на службу до князя чи до купця якого. Ото ж і вчили і писали мовою церковно - словянською, – позичили її од болгарів, де святі кирило та методій перші придумали словянську азбуку та почали на свою, болгарську мову перекладати святе письмо та инші церковні книжки.

Ся мова була чужа для нашого народу, що й тоді говорив українською мовою, тільки трошечки одмінною од теперішньої, але все ж розбірати де шо в церковно - словянській мові міг, міг легко її вивчитися, тим більш, що читалося по українськи, тоб то хоч і стоїть там наприклад „свътъ, але читали та вимовляли.

Наші письменні люде, пишучи літопись чи житія святих, хоча й писали церковно - словянською мовою, а проте так і видно скрізь, що то писав українець; знайдемо там і „парубок, і „кожух, і „призьба, а на призьбі „кітка, і „глечик і багато - багато инших суто українських слів. Народня, українська, що нею люде розмовляли між собою, співали пісень, справляли обряди усякі (весілля, то що), а друга – письменницька, старо - словянська. В ті часи, коли заводилося христіянство, манастирі та таке инше, думали, що тільки й можна говорити про святі та божі речи, щоб душа спаслася, а решта – то все нічого не варте.

Але все ж як не - як, не могли письменні люде обійтися самою богословською стравою – хотілося знати де - що й про світ божий, про инших людей, про всячину на землі – не тільки на небі. То й почали перекладати усячину з грецької мови та складати з того „изборники (збірники), де можна було дещо знайти з історії, з географії, з природничих наук та инше.

Між ними найбільш письменників - богословів, але є й такі, що писали літописі, і завдяки їм ми ото й знаємо про те, що діялося тоді в київській, а потім галицько - волинській державі. Оповідається в ньому про те, як ігор святославич, князь новгороду сіверського, захотів прославитися побідою над половцями і року 1185 вибрався з братом всеволодом курським, сином володимиром путивльським і небожем святославом ольговичем, князем рильським, аж на дін. Правда, поезія його не народня, а тільки одною ногою операється на народню, а другою – на всякі твори візантійського та русько - візантійського письменства. У нього визріває задум проаналізувати, осмислити все прочитане і узагальнити у найдоступнішій формі, зрозуміле навіть підлітку з незакінченою середньою освітою. В різні міста російської імперії він надсилав листи з проханням допомогти у підборі ілюстрацій, потрібної літератури, налагоджує офіційні контакти з книгарнями, видавництвами, бібліотеками, знаходить компетентних людей, готових сприяти йому порадою, допомагати у придбанні літератури в києві, петербурзі, одесі, львові тощо. У вільний від занять час працює в міському кабінеті, пише, й знову друкує десятки листів до знайомих із проханням надіслати літературу, матеріали, фотографії. Перший скіфо - сарматський; другий київський (до 1170); третій галицький; четвертий - литовський; п ятий польський; шостий гетьманський; сьомий руїна; восьмий московський, і дев ятий, завершальний, україна під владою австрійської та російської держав. Однак, за браком коштів, потрібних видань, достовірних відомостей, громадські обов язки та справи в маєтках, забирали час і тому праця просувалася надто повільно. Якось мелькнуло в часописах, що десь у харківськім повіті хтось знайшов справжній портрет мазепи; чи не знаєте ви, вельмишановний добродію, де б дістати фотографію з нього, а якщо ні то який із досі друкованих портретів радитимете вмістити до моєї історії. історик орест левицький не мав зображення гетьмана мазепи, тому порекомендував миколі аркасу дістати портрет гетьмана, що міститься в петербурзькій академії мистецтв. Камінського, не варто б подавати в історії, бо вже чимало писали за те, що ця копія з малюнка, яка висить в академії мистецтв, і є фантазія маляра, а не портрет і невідь через що названа мазепою. Бажаючи мати хоч наскільки небудь відповідний дійсному образові цього гетьмана, я звернувся з проханням до добродія шелухина, доглядача музею тарнавського і прохав вислати мені фотографії з тих портретів мазепи, що має музей. Праця виходить до 400 сторінок коштовного паперу великого формату, писана звичайною друкарською машинкою, в тексті біля 200 малюнків (усі фотографічні негативи маю в себе).